Цього недільного дня, дорогі брати і сестри, Свята Мати-Церква закликає нас до пошанування величного сонму всіх Божих святих, котрі угодили Творцю праведним життям та досягли Царства вічної радості постійним та нестримним духовним вдосконаленням. Собор Всіх святих – це різноманітні долі та різні життєві шляхи, які єдині в найголовнішому: у свідомому слідуванні за Господом, любов до Якого була найголовнішим сенсом їхнього земного життя, від якого вони здобули своє блаженство вже у житті вічному, куди покликані прямувати всі ті, котрі у належний час зодягнулися у Христа і на свої струджені плечі взяли Його легке ярмо (пор. Мф. 11, 30).
Спаситель у сьогоднішньому Євангельському читанні закликає нас до сповідання Його перед людьми та щирій любові (див. Мф. 10, 32; 37). Християнину належить гідно впроваджувати у своє життя ці дві спасительні чесноти, поєднуючи їх в єдине ціле, оскільки як неможливо йти за Господом шляхом сповідання без любові до Нього, так неможливо і правдиво любити Творця, якщо не маєш непримушеного бажання крокувати за Ним, несучи власний хрест (пор. Мф. 10, 38). Подібне хрестоношення є однією із важливих заповідей, що залишив нам Господь, але заповідь ця не вимагає від нас чогось аж занадто надприродного, оскільки Євангеліє, як зауважує видатний тлумач Святого Письма блаженний Ієронім Стридонський, заповідає нам лише те, що нам дійсно під силу.
Ми можемо прямувати за Христом, можемо примножувати в цьому світі добрі справи, можемо проповідувати любов Спасителя та ділитися нею із оточуючими, можемо докладати зусилля для здобуття Царства Небесного і досконалості… Втім, чого точно не має могти християнин – це надавати гріху владу над своєї душею, всіляко нехтуючи боротьбою із ним і даючи йому змогу забруднювати душевну чистоту нечистотами пристрастей та спокус. І святі навчають нас такій важливій справі, адже вони також у належний для них період історії перебували на цій землі, проте чималими працями змогли перейти в реальність нескінченного буття, де панує вічна любов Безначального Бога.
Преподобний Ісаак Ніневійський говорить: «Дивовижна любов Божа до людини пізнається, коли вона буває в безнадійних обставинах – тут Бог виявляє Свою силу в її спасінні. Бо ніколи людина не пізнає сили Божої у спокої та свободі. І ніде Бог так відчутно не виявляв могутності Своєї, як у краю безмовності і в пустелі, у місцях, вільних від зборів та поголосу, властивого проживанню серед людей». Ці слова неабияк влучно можна віднести до слів із Послання апостола Павла до євреїв, які ми сьогодні чуємо за Божественною літургією (див. Євр. 11, 33-38). Вони ж і дають нам розуміння того, що будь-які життєві негаразди і проблеми не мають своєї сили тоді, коли Бог перебуває разом із людиною, для якої Він завжди має значно ліпшу заготовку для здобуття досконалості (див. Євр. 11, 39-40).
Усвідомлюючи цю важливу істину, наше життя завжди має бути скероване у бік Господньої милості та любові. Саме наповнення свого буття Божественними подібними доброчесностями повинно стати для нас тієї працею, що буде освячувати душу та наближати її до вічності, позаяк людина тільки тоді може здобути вічність, коли наближатиметься до її джерела – Вічного Бога; тоді стане правдивими сосудом істинної любові, коли не буде відвертатися від променів Досконалої Любові; тоді дійсно почне здобувати праведну святість, як почне дослуха́тися до солодкого голосу Милосердного Господа, Котрий упродовж вже не просто сотень, а навіть тисяч, років звертається до Свого творіння із закликом: «Освячуйтеся і будьте святими, бо Святий Я – Бог Ваш!» (див. Лев. 11, 44; 19, 2; 20:7; 1Пет. 1, 16).
Вже тільки цей Господній заклик має бути для нас доволі актуальною причиною для того, аби ми направляли своє життя на стежини праведності, якими досягається Царство Боже – вінець віри і буття любові. Власне кажучи, християнство і звертається до людини вустами цих двох неймовірних чеснот, за якими мають здобуватися вже наступні, що допомагають вибудовувати євангельську досконалість і досягати райського блаженства не тлінними розвагами, а щиросердечним смиренням, лагідністю та жертовністю заради Того, Хто дав нам приклад Найбільшої і Найголовнішої Жертви, через яку людство і отримало спасіння та можливість повернення до втраченого раю.
Преподобний Паїсій Святогорець одного разу звернув увагу на те, що Господь «дав нам розум, щоб ми старанно направляли його до головного – до того, як досягти мети свого призначення, – Бога, істинної райської країни». Таке мудре зауваження афонського подвижника має спонукати нас до творення добрих справ, до застосування своїх здібностей на благо і подальших роздумів про те, якими новими вчинками ми можемо допомогти ближньому і через них прославити Господа, Котрий очікує кожного із нас поруч Себе в Обителях вічного блаженства, які дійсно є нашим призначенням, оскільки були створені на початку буття світу для всіх тих благословенних душ, котрі щирим серцем возлюбили Люблячого нас Бога (пор. Мф. 25, 34).
Сьогодні ж торжество тих, хто возлюбив «Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією силою своєю, і всією думкою своєю, і ближнього свого, як самого себе» (Лк. 10, 27). Сьогодні наші молитви направлені до Небесного Єрусалима, звідки Сонце Правди Христос просвічує кожну людину, що приходить до земного світу (пор. Ін. 1, 9) задля майбутнього оселення у вічності. В цьому і полягає сенс життя християнина – це сенс існування разом із Богом, у Якого безліч благ для будь-якої людини, що прагне бути разом із Ним. Не завжди ми спроможні ці блага побачити або ж взагалі – іноді нам здається, що Господь нібито нічого для нас не приготував. Але це не так! Приклади багатьох святих являють нам те, що всі земні випробування – це ніщо у порівнянні із тим Царством Його неймовірної любові, яка спонукала Бога стати людиною, аби саму людину піднести до Небесної висоти, здобути яку бажаю всім нам, улюблені у Христі брати і сестри, за молитвами всіх святих і Богородиці!
