Сьогоднішнє Євангельське читання, дорогі брати і сестри, готуючи нас до світоспасительних днів Великого посту, нагадує нам притчу про блудного сина. Молодший син, якого ми зустрічаємо в цій притчі, показує нам, що де би ми не опинилися і що би із нами не сталося, Господь, як Люблячий батько, завжди готовий прийняти нас до Своїх батьківських обіймів. Звісно, це абсолютно не означає те, що ми можемо марно провадити власне життя, витрачаючи надані Богом ресурси часу та інших благ, а останньої миті припасти до джерела Господнього милосердя: аж ніяк! Навпаки, притча дає нам зрозуміти всю ту грандіозну велич любові Небесного Отця до Своїх дітей, котрі повинні цінувати кожну мить перебування поруч із Богом, боячись втратити навіть найменшу можливість єднання із Ним.
Ми завжди маємо бути розсудливими у справі власного спасіння, здобуття якого ґрунтується на щирому бажанні його отримання через належне життя. Таке життя можливе, коли ми перебуваємо в Оселі Отця, де маємо реальну радість та душевний спокій, які є важливими складовими нашого духовного життя. Їхнє успадкування не приходить до людини, якщо вона сама цього не захоче; зате в душі, спраглій за Богом, вони оселяються самі, просвічуючи людину сяйвом Євангелія. Правдиво відчувши на собі це сяйво, ніколи вже не повернешся в далекі країни (див. Лк. 15, 13), відсторонюючись від Бога.
Черговий недільний день готує нас до гідного входу на ниву Великого посту. Вкотре нам подається можливість розміркувати над тим, з якими почуттями ми знову станемо на постовий шлях, зрошений чеснотами покаяння, смирення та любові до Бога. Як це не дивно, але нам є чому повчитися у блудного сина: це вміння вчасно усвідомити хибність своїх вчинків задля принесення покаяння, за яким слідує пресвітле Боже милосердя та прощення. Все наше життя – це такий собі шлях із далекої країни гріха до батьківської домівки Отця Небесного, якою власне і є Царство Небесне.
Із притчі ми бачимо, що молодший син, повертаючись додому від свого прогульного життя, «коли був ще далеко, батько побачив його й змилосердився; побігши, кинувся йому на шию і поцілував його» (Лк. 15, 20). Ось той важливий момент відносин між людиною і Богом: навіть після найбільших падінь Господь споглядає на наше повернення і не карає, але милує, тому що радіє нашому поверненню до Нього. Цим ми бачимо необ’ємний океан Господнього милосердя, від якого нам слід прагнути отримати хоча би краплю, усвідомлюючи своє гріховне становище.
Молодший син, усвідомивши свою провину, прохає отця прийняти його хоча би до числа наймитів (Лк. 15, 19). Святитель Григорій Палама, розглядаючи вказану притчу, вказує на різницю між наймитами та синами по відношенню до Бога. Він говорить, що «наймити – це ті, які за сльози покаяння і за смирення отримують ніби якусь плату – спасіння; сини ж – це ті, котрі через любов до Нього підкоряються Його заповідям». Кожний із нас може побачити, на якому ступені знаходиться, споглядаючи на свою внутрішню людину. Насправді ж, бути в числі наймитів уже вартує чималих зусиль, тому що справжні духовні сльози неможливо зіграти і їх неможливо лукаво здобути – вони мають йти від самого сердечного лона, очищуючи людську душу росою покаяння, аби потім Господь сподобив Свого благого утішення (див. Мф. 5, 4), через яке стає все легше наближатися до синовнього сонму виконавців Божественних велінь.
Отже, сльози і заповіді – спасительні помічники людини в отриманні нею Нетлінних Осель. Через сльози людина проявляє те, чим вона засмучена. Так, святий апостол Павло пише, що «смуток заради Бога приносить покаяння на спасіння – ним не слід журитися, а смуток за світом спричиняє смерть» (2Кор. 7, 10). А святитель Василій Великий пояснює, що ось цей смуток заради Бога приходить до людини, «коли хтось засмучений тим, що [ним] знехтувана Божа заповідь». Чи стосується це молодшого сина? Вочевидь, так! І тут можна поглянути не просто на людство цілком, але почати зокрема навіть від наших праотців Адама та Єви: вони мали всі ймовірні блага, але полишили Божу заповідь, за що були покарані і самі, і все навколишнє середовище (див. Бут. 3, 17). Смуток? Так! І тільки Пришестя до світу Христа Спасителя не просто повертає людству втрачену радість, але вводить людину знову до Раю.
Гостинні двері дому Господнього постійно відчинені для всіх, хто бажає увійти ними до нескінченної радості в Обителях Нетлінних. Не слід дослухатися тих, хто, живучи розпусно в далекому краю гріха (за: Лк. 15, 13), кличуть до цього й тих, хто провадить своє існування на засадах Божественних заповідей, які для «жителів цих далеких країв» є, на жаль, невідомими орієнтирами для отримання реального блаженства. «Якби теперішні люди, живучи нечисто, хоч би вважали себе грішниками, – повчає преподобний Паїсій Святогорець, – то Господь помилував би їх, але вони виправдовують те, що виправдати не можна, і звеличують гріх. А вважати гріх прогресивним і стверджувати, що моральність застаріла – це найжахливіша хула на Духа Святого».
Християни – це дійсно прогресивні люди, прогресивність яких виявляється в тому, що вони мають тверде переконання у своїй вірі в Бога, мають щиру любов до Нього та ближніх, вдосконалюючи себе різними чеснотами та справами, якими прославляється Господь. Прогрес християнства в тому, що, проповідуючи мораль та доброчесність, ми стаємо співучасниками побудови міцного фундаменту суспільства, для якого будь-який гріх є шкідливою корозією. Блудний син усвідомив згубність нерозважливого гуляння та марного витрачення часу тільки після втрати спадку, наданого йому батьком. На жаль, людина теж досить часто може не зважати на Божі приписи та блаженний дар синівства допоки певні життєві обставини знову не нагадають про покинутий двір батьківського милосердя.
В цьому покинутому дворі він мав всі необхідні блага, але зажадав примарної свободи. Ми теж живемо у Божому Дворі, де нашими благами є Його любов до нас та милосердя, нашим скарбом є Святе Євангеліє та інші заповіді Божі, а через єднання у Дорогоцінних Тайнах Христових ми входимо у спілкування із Творцем. Жодна земна свобода не дасть нам відчути такої ж любові, ніякий скарб не порівняється із Божим даром спасіння та відчинення Райських врат Небесного Царства і жодний людський союз не може стати вищим за єднання Бога і людини. Сьогодні історія блудного сина відкриває для нас ці величні істини простою мовою чергової притчі нашого Спасителя, Котрий викупив нас дорогою ціною (див. 1Кор. 6, 20) із рабства гріха та пристрастей, давши нам, за словом святителя Миколая Сербського, «притчу цю, немов повну скарбницю премудрості, з якої покоління за поколінням черпає для себе Богопізнання і самопізнання, навчаючись любові через терпіння Боже, прощення через людинолюбство Боже і радості через радість Бога, Який приймає покаяння грішників». Саме тому, йдучи назустріч Господу, Котрий скоро вже буде зустрічати нас на ниві посту, приймаючи плоди наших духовних праць, почнімо, вдосконалюючись, пізнавати себе задля пізнання на собі любові Божої. Амінь!
