Дорогі брати і сестри! Сьогодні ми з вами звершили читання вже другої частини Великого покаянного канону преподобного отця Андрія Критського. Вже вдруге ми долучилися до цього грандіозного скарбу щирого і нелицемірного покаяння, яке може пролунати тільки із душі не просто віруючої, але й сповненої смирення, розчулення, душі, що омивається сльозами розкаяння. Зазвичай сльози можуть свідчити про біль, скорботу чи розлуку, але сльози покаяння ще більше говорять про біль душі, яка страждає через прогрішення перед Богом, страждає через скорботу віддалення від Господа і тим самим свідчить, що ця розлука справді для неї болюча і сама людина прагне все це подолати.

Преподобний Андрій, як нам відомо із його житія, дуже страждав і проливав багато сліз у молитві через те, що одного разу перебував на соборі, де була проголошена єресь. Все подальше життя він картав себе за ту участь і постійно звертався до Істинного Бога зі словами, якими сповідав свою вину. Ось і сьогодні в одному із місць його покаянного канону ми чуємо таке порівняння: «Наслідував я, Спасе, нечестивих, що жили при праведнім Ної, і тим успадкував їхню кару – загибель у потопі» [ВК 3, 3]. Дуже серйозні слова, однак вони являють нам справжнє смирення і духовну вбогість святителя Андрія, який не соромиться своєї провини чи осуду перед ближніми за те, що визнає подібність своїх гріхів до гріхів допотопних, оскільки найголовніше своє зізнання у гріхах Він приносить Тому, Хто «гордим противиться, а смиренним дає благодать» (1Пет. 5, 5).

Преподобний Ісидор Пелусіот говорить: «Гордим противиться Бог, бо й на початку чинив опір їхньому начальнику. Тому прийми до уваги, як це мати Бога протиборцем, а співучасником – споконвічного бунтівника». Напрочуд вірні слова святого Ісидора мають і нас спонукати до того, щоб ми слідували за такими як преподобний Андрій та інші подібні до нього подвижники, котрі обрали для себе перебування із Богом, як це свого часу обрали архангели і ангели, що не бажали повставати проти свого Творця, але бажали служити виключно Йому. Кожен із нас також служитель Бога і співучасник небесних безплотних сил. Наше служіння у проповіді досконалостей і чеснот Господа, Котрий нас покликав із темряви до дивного Свого світла (див. 1Пет. 2, 9).

Перебуваючи у променях Божественного світла, людина має змогу поглянути на свою душу і її вбрання більш детальніше та правдивіше. В темряві нам все здається «нормальним» і «таким, що не потребує виправлення», тому що ця темрява не дає очам повноцінно виконувати свою функцію, але коли ми наближаємось до світла, то починаємо все більше і більше бачити недоліки свого одягу чи бруд на своєму тілі. Так само і в духовному житті: чим ближче ми наближаємось до Пресвітлого Бога, тим ясніше перед нами постає реальний стан речей стосовно стану нашої душі і її наповнення, а тому людина, котра дійсно бажає бути із Богом не може пасивно ставитися до подібного стану і починає прагнути виправитися, тобто прагнути до покаяння.

В Старому Завіті всесвітній потоп був призначений для того, щоб омити людство від примноження гріхів (див. Бут. 6 гл.). Кожна людина, яка недбало ставиться до своєї душі і власного спасіння, також уподібнюється старозавітним грішникам, котрі не знайшли в собі рішучості для щирого принесення покаяння перед Богом, не знайшли в собі прагнення до входження до пресвітлих обителей благочестя. Зараз, коли ми звершуємо спасительний шлях Великого посту, перед нами також постає вибір – вправлятися у благочесті і перебувати з Богом чи знехтувати такою блаженною можливістю. Звісно, що вибір християнина безумовно має бути першим, але для цього потрібна відповідна праця.

Якою має бути ця праця? Праведний патріарх Ной для порятунку себе і своїх близьких, за велінням Божим, збудував ковчег, що став для них оселею, яка допомогла їм перечекати потоп і побачити оновлену землю. У духовному руслі таким ковчегом для нас є покаяння, що зберігає людину в бурхливому житейському морі і приводить до тихої гавані Божого Царства. Як Ною необхідні були роки і кропітка праця для побудови ковчега, так і людині для зрощення в собі покаяння необхідні чималі зусилля, адже без них успадкування Царства Божого стає неможливим (пор. Мф. 11, 12).

Покаянні зусилля в період Святої Чотиридесятниці мають стати для нас щирим прагненням задля правдивого єднання із Христом Спасителем, до Якого належить постійно поспішати кожному віруючому християнину. Старець Єфрем Філофейський дає таку настанову: «Христос на нас чекає; не треба зволікати. Ми вже вступили на ниву посту та очищення, баня покаяння на нас чекає. Скористаємося ж із користю для себе цим часом, коли все надихає до покаяння, а всі богослужбові тексти сповнені розчулення і упокорення, треба тільки вдумуватись у їхній сенс». Наразі, дорогі брати і сестри, одним із таких особливих богослужбових текстів для нас слугує Великий покаянний канон, кожний тропар якого несе в собі виняткову духовну користь. Преподобний Андрій на власному досвіді пережив різноманітні віхи священної історії і у щирості душі та серця приніс своє покаяння перед Милостивим Небесним Отцем. Минули століття, але вірні продовжують разом із цим Критським святителем підносити і свої молитви до Творця, прохаючи Його про допомогу у напрочуд важливій справі покаяння і підтримці на шляху до здобуття спасіння. Амінь!