У Першу неділю Святого і Великого посту ми, дорогі брати і сестри, урочистими піснеспівами та витонченими богослужбовими текстами прославляємо подію перемоги істинного вчення над єрессю, згадуємо посоромлення лжевчителів вірними служителями Божими; ми прославляємо подію, коли був проголошений догмат Сьомого Вселенського Собору щодо іконошанування, після чого вже упродовж не одного століття Свята Церква згадує цей тріумф, іменуючи його Торжеством Православ’я. Понад тисячу років Православна Церква тримається непорушних визначень, які стали плодом кропітких інтелектуальних та богословських праць святих отців, котрі зібралися в древньому місті Нікея, як свого часу там зібралися інші отці, що затвердили для нас першу частину славнозвісного Символу віри, яким ми цю віру, власне кажучи, і сповідуємо.

Ми з вами звикли до того, що в храмі і вдома нас оточують священні зображення – ікони. Ми молимося перед ними, прославляємо Бога, Пресвяту Богородицю та угодників Господніх, які зображені на них. Найголовніше, що ми підносимо славу не матеріалу, на який нанесено зображення, а підносимо славу тому, хто зображений на тій чи іншій іконі. Саме це і відстоювали святі отці на Вселенському Соборі, про який цього недільного дня згадує Свята Церква. Пошанування ікон не стало винаходом соборних отців, що зібралися 787-го року в Нікеї, оскільки вони лише підтвердили те, що було задовго до їхнього священного зібрання. «Ми у недоторканності зберігаємо передання Церкви, затверджені письмово чи неписьмово, – проголосили тоді богомудрі ієрархи, – одне з них наказує робити нові живописні зображення святих ікон, бо це, разом з історією Євангелія, є підтвердженням того, що Бог Слово істинно, а не з видимості став Людиною, і [це] служить для нашої користі» [Орос VII BC].

Протягом двотисячолітньої історії Церкви з’являлися різні єресі, оманливі вчення та нечестиві проповідники, які своїми лестощами намагалися похитнути єдність Святої Церкви та розпорошити вірне стадо Правдивого Пастиря Спасителя Христа. Втім, ще із апостольських часів всі важливі питання та загальнохристиянські виклики вирішувалися соборно, через що наша віра є вірою святою і апостольською, вірою, що ґрунтується на єдності та соборності, а не на одноосібних приватних рішеннях. Великою радістю для нас є те, що ми перебуваємо саме в такій Церкві – Церкві, фундамент Якої заклав Спаситель, будували всехвальні апостоли, піклувалися богонатхненні святі отці, а ми нині прийняли від них і продовжуємо тримати в серці істину віру у Христа, Котрий «прийшов для того, щоб [ми] мали життя, і мали з достатком» (Ін. 10, 10).

Який же достаток більший за життя може дати людині Господь? Святитель Іоанн Златоуст чітко і недвозначно дає відповідь на подібне питання, кажучи, що понад життя Бог дає людині Царство Небесне. З огляду на це, перед нами постає вся серйозність ієрархів, що мужньо і самовіддано стояли на сторожі істинності віри та захищали її від найменших підступів лжевчень. За свою мужність вони отримали свою нагороду на Небесах (пор. Мф. 5, 12), де перебуває їхній найголовніший Скарб (пор. Мф. 6, 19-21) усього життя земного і буття вічного – Господь Вседержитель, Який приготував для них належні Обителі (пор. Ін. 14, 2), до яких ми нині підносимо свої молитви, прохаючи у премудрих святителів заступництва та допомоги бути гідними чадами Церкви Христової.

Прославляючи в цілому подвиг і служіння отців не тільки Сьомого Вселенського Собору, але й всіх попередніх Соборів, ми радіємо і звеличуємо кожного із них. Але в час, коли слід було висловити свою рішучу позицію, вони часто ризикували не просто власним положенням, але навіть і життям. Преподобний Єфрем Сирін зауважує: «Твердість твоєї віри виявляється не тоді, коли тобі прислужують і ти вислуховуєш улесливі промови, але коли переносиш гоніння та побої». Ці слова неабияк точно можна віднести до отців Вселенських Соборів, коли єретики намагалися всілякими способами нашкодити істинним ієрархам, роблячи на них наклепи, знаходячи підтримку у «сильних світу цього» для їхнього залякування або переслідування. Багато імен наклепників ми вже ніколи не дізнаємось, проте безумовно завжди будемо пам’ятати тих, хто відстоював істинність та правдиву віру у Господа, Котрий ще в Старому Завіті промовив: «Я шаную тих, хто шанує Мене, а ті, хто зневажає Мене, будуть зневажені» (1Цар. 2, 30).

Будучи чадами Істинної Христової Церкви, ми покликані до правильного сповідання нашої віри і будувати своє життя на засадах цієї віри. Віра – це жива сила, свідчити про яку належить відповідними справами (пор. Як. 2, 26). Преподобний Никодим Святогорець щодо цього говорить наступне: «Віра має бути не лише правилом “як вірити”, а й правилом “як чинити”, вона полягає не тільки в тому, щоб нам правильно вірити, а й у тому, щоб нам жити, згідно з вірою». Всі ми є вірними нашого Люблячого Господа, Який сказав, що віруючий в Нього матиме життя вічне і буде воскрешений останнього дня (Ін. 6, 40).

Втім, дар вічного життя і прийдешнього воскресіння – це все не про привілей від Бога, а про чималу відповідальність перед Ним, адже ми є реальними проповідниками Господа, коли кожен наш вчинок чи слово говорить про нашу віру. Отці Вселенських Соборів в цьому випадку мають стати для нас великими вчителями, наука яких полягає в тому, щоб ми завжди і при будь-яких обставинах були готові дати відповідь про своє уповання (пор. 1Пет. 3, 15), дати відповідь про сутність нашої віри і відповідь ця має бути абсолютно щирою та непохитною. Саме тому, дорогі брати і сестри, у сьогоднішній день Торжества Православ’я нагадаймо собі ще раз про те, що ми – вірні Господа Ісуса, Котрий заснував непідвладну пекельній брамі Церкву (пор. Мф. 16, 18) і послав на проповідь апостолів (пор. Мф. 28, 19), котрі поставили богомудрих ієрархів, завдяки яким була збережена та православна віра, яку ми маємо радість сповідувати, прославляючи Причину всіх благ – Бога [див. Чин Торж. Пр.]! Амінь!