Христос воскрес!

Сьогодні, дорогі брати і сестри, Святе Євангеліє відносить нас до древнього міста Сихар, яке було відоме тим, що саме в цій місцевості старозавітний патріарх Яків подарував частину землеволодінь своєму синові Іосифу і там само знаходилася і криниця святого Якова. Остання і стала місцем розгортання події, яку зафіксував святий євангеліст Іоанн Богослов, події, яка на той час виглядала нелогічною і неможливою як для представників юдейського народу, так і народу самарянського – Христос, як представник юдейської спільноти, починає спілкування з жінкою із Самарії, з якою юдеї не підтримували жодних зв’язків.

 

Подив, нелогічність, нерозуміння, порушення звичного порядку відсутності спілкування між народами… Все це можна побачити в зустрічі Христа та самарянки. Здивувалася самарянка звертанню до неї Спасителя, здивувалися і Його учні, які не зрозуміли цей вчинок свого Божественного Учителя, Котрий почав розмову з особою, із якою її починати вважалося неприпустимим. Втім, наш Господь дивиться не на обличчя і етноси, а на ті вчинки, які роблять ті чи інші люди (пор. Рим. 2, 10-11). Самарянка постає перед нами звичайною жінкою того часу, яка піклувалася про господарство, оскільки прийшла задля поповнення вдома запасів води; постає вона і відкритою до розмови з непересічним Мандрівником, перед Яким не приховує своє подружнє життя, а вірніше – його відсутність. І хоча церковне Передання іменує її Фотиною, тобто Світланою, в Євангелії відсутній навіть найменший натяк на її ім’я. Ім’я відсутнє – однак кожен християнин знає її, знає про її неповторну зустріч з Месією, знає про її сповіщення про Нього серед своїх співгромадян.

 

«Ходіть і подивіться на Чоловіка, Який мені сказав усе, що я зробила! Чи часом Він не Христос?» (Ін. 4, 29), – з цього починається славнозвісна невідомої за іменем, але відомої за рішучістю, проповідь самарійської жінки. Її рішучість полягає в тому, що вона не побоялася прийти до жителів свого міста і назвати Месією Того, Хто походив з ворожого по відношенню до них народу; вона не міркувала про страх бути покараною чи висміяною своїми рідними, друзями чи знайомими – вона з впевненістю у вірності своїх дій направилася до міста, щоб поділитися вражаючою новиною – їхню місцину відвівав Господь.

 

«Чи часом Він не Христос?», –  це не просто запитання, а живе свідчення людини, яка тільки-но познайомилася з Творцем світу і мала з Ним безпосереднє спілкування. Так, святитель Григорій Палама щодо цього дає таке пояснення: «Це ж вона сказала так, не тому, що мала якесь вагання, а тому, що вважала, що й інші більше переконаються, коли побачать і, через розмову з Господом, легше самі переконаються. Так це дійсно й справдилося». Сталося те, що у Господа увірували чужі для богообраного суспільства люди, але саме ці люди стали своїми для Бога – стали через віру і подальшу відданість Господу, а не через фарисейську сліпоту чи гордість зарозумілого синедріону.

 

Наша віра ґрунтується на Христі та Його Пресвітлому Воскресінні, яке ми урочисто святкуємо в цей пасхальний період до Вознесіння. Втім, Христове Воскресіння – це та абсолютно неповторна подія, яка має спонукати кожну людину приступати до Господа у побожності і поклонятися Йому у трепеті, крокуючи разом з Ним через все своє життя, щоб насичуватися живої води та їжі, яку ми можемо отримати виключно від Нього. Все, що може дати людині світ так чи інакше минає, приходить в несправність або зотліває, але поруч з Богом ми отримуємо значно більші скарби, які ми в змозі забрати разом з собою до вічності разом з Ним.

 

Вічність з Богом починається з тимчасового життя, яке ми вже повинні присвячувати Йому. Входження до такого життя в когось відбувається раптово, в деяких для цього має минути той чи інший період часу, але найгіршим є те, коли людина так і залишається без спільності з Люблячим Богом наодинці зі своїми пристрастями та гріхами. На прикладі самарянки ми бачимо людину, котра вела неправедний спосіб життя, але зустріч із Христом фундаментально змінила її в бік залишення у минулому своєї неправедності задля єднання з Подателем води, споживання якої на віки втамовує спрагу і веде до джерела вічного життя (пор. Ін. 4, 14).

 

Але перед життям вічним ми проходимо шлях життя земного, про яке преподобний Паїсій Святогорець говорить таку заувагу: «Це життя дане нам не для того, щоб безтурботно ним насолоджуватися, а для того, щоб скласти іспит на придатність до життя вічного, тому ми завжди повинні мати перед собою мету: підготуватися до цього випробування так, щоб коли Христос покличе нас до Себе, безперешкодно вознестися до Нього і бути з Ним вічно». Самарянка змогла скласти свій іспит в момент своєї зустрічі з Христом біля колодязю патріарха Якова, оскільки без вагань довірилася Йому і змогла привести до Нього й інших. Чи було її життя легким і безтурботним чи сповненим насолоди до цієї грандіозної зустрічі – нам не відомо. Однак нам точно відомо те, що сталося після неї.

 

Зустріч з Богом відбувається у кожної людини по-різному, але покликання у нас всіх єдине – це залишитися з Ним задля майбутнього життя у вічності. Християнське уповання є упованням воскресіння: ми віримо у Христа та підвереджуємо цю віру Його Воскресінням та в призмі Його Воскресіння уповаємо на воскресіння власне. Головне в цьому – завжди перебувати з Христом, служити Йому на засадах Його Божественного Євангелія і присвячувати своє життя таким чином, аби наші справи невербально свідчили, що ми знаємо, що наш Господь – це Той, Хто істинно є Спасителем світу – Христом (див. Ін. 4, 42), Який воістину воскрес! Амінь!

Христос воскрес!

Сьогодні нас з вами, дорогі брати і сестри, Євангельське читання відносить до славнозвісного міста Єрусалим, де у Домі Милосердя Милостивий і Люблячий Христос Спаситель подає одужання немічній людині, яка тридцять вісім років перебувала у стані хвороби. Майже чотири десятиліття цей чоловік страждав від свого недугу і не міг ані чимось собі зарадити, ані знайти допомоги від тих, хто його оточував, оскільки його ближні переслідували власну вигоду і бажали зцілення не іншим, а виключно собі. Втім, як ми пам’ятаємо з іншого місця Святого Євангелія – справді ближнім для людини є той, хто в скрутні моменти життя виявляє по відношенню до неї милосердя (пор. Лк 10, 36-37).

 

Христос зцілює немічного чоловіка в конкретний день тижня і цим днем була субота, яка в старозавітній, а потім і юдейській, традиції має особливе сакральне значення. І це особливе значення зосереджене в присвяті цього дня Богові (пор. Вих. 20, 8-10), але в новозавітному епоху, коли Христос прийшов для ще більшого сповнення Закону (пор. Мф. 5, 17), присвятити себе Господу починає набувати нового смислу: наше благоговіння перед Ним починає бути не тільки в тому, щоб нічого не робити, оскільки і Він сьомого дня відпочивав від справ Своїх (див. Вих. 20:11), але і виконувати Його заповіді та дослухатися до Його повчань та спасительних зауважень, одне з яких чітко говорить нам про те, що Бог бажає від людини милості, а не жертви (див. Мф. 9, 13),

 

Втім, як це вже бувало, зцілення знову стає причиною докору з боку тих, хто став свідком цього чуда (пор. Ін. 5, 10). Вони докоряють, нагадують приписи Закону, але навіть трохи не радіють за людину, яку безумовно вони неодноразово бачили поблизу чудотворної купелі і були свідками її страждань та байдужості по відношенню до неї. Власне кажучи, вони також були байдужими – як тоді, коли щодня спостерігали за неміччю цього чоловіка, так і зараз, коли бачили, що донедавна хворий чоловік зцілений та має такі ж самі повноцінні фізичні можливості як і вони. 

 

Байдужість – це те, що не повинно бути частиною духовного характеру будь-якого християнина, оскільки наш Господь є не байдужим, а цілком Люблячим та Милосердним до кожної людини, незважаючи ані на те, чи вона праведна, чи навіть злий грішник (пор. Мф. 5, 45). Преподобний Паїсій Святогорець навчає наступному: «Байдужі й немилосердні люди, які думають тільки про себе, бездушно насичуючи себе, наповнюють одночасно свої серця великим неспокоєм, внутрішньо страждають від докорів совісті і страждають уже в цьому житті. Тоді як милосердні, завжди живлячи своєю любов’ю інших, незмінно бувають насичені любов’ю Божою та Його рясними благословеннями».

 

Це напрочуд прекрасна заувага преподобного Паїсія стосовно сьогоднішнього Євангельського епізоду, позаяк саме такими байдужими й немилосердними людьми були ті, хто докоряв зціленому чоловіку. Вони також думали виключно про себе: тримаючись доктрин старозавітної суботи, вони бачили перед собою лише чоловіка, котрий суботнього дня дозволив собі забрати з собою ту постіль, яка останні десятиліття була його головним життєвим пристановищем, однак вони, перебуваючи поза орбітою милосердя і променів любові, залишилися сліпими перед Лицем Того, Хто зцілив немічного.

 

Упродовж всього нашого земного життя нам відкриваються різноманітні можливості для вчинення добрих справ, які також будуть нашою жертвою перед Богом. Святитель Григорій Богослов у своїх мудрих повчаннях зауважує: «Живі відрізняються від мертвих не тільки тим, що дивляться на сонце і дихають повітрям, але тим, що роблять щось добре. Якщо вони цього не виконують, то ні чим не краще за мертвих». Добрі справи – ось те, до чого має прагнути правдиво віруюча людина, адже жодне механічне виконання зовнішніх приписів не в змозі бути подібним до тих справ, зародок яких починається із щирого серця і на теренах відданої Богові душі. Віра є тим скарбом, який можливо здобути виключно через щирість і любов до Бога та своїх ближніх.

 

В любові зосереджена наша християнська віра, фундаментом якої є Сам Досконалий Бог і Досконала Людина – Спаситель Христос. Христос протягом всього Свого періоду проповіді благовістя являв нам неповторні приклади того, як належить вибудовувати свої відносини з Богом та поводитися з іншими людьми, навчав нас бути не просто людьми віруючими, але й взагалі людьми як такими. Як добре відомо, Христова наука про те, що з людьми належить поводитися так само, як би ми бажали, щоб поводилися з нами (див. Мф. 7, 12) – це золоте правило навіть для світської моралі, а тим більше його дорогоцінність має бути безумовною і для нас. Однак, віруючій людині слід також пам’ятати, що в цьому місці Євангелія Господь говорить, що це не просто слова, але те, в чому перебуває Закон і пророки.

 

Саме так! Закон і пророки закликають людину пам’ятати про своїх ближніх: вони закликали до цього як декілька тисячоліть тому, закликали до цього тих, хто перебував в момент зцілення тридцятивосьмирічного немічного чоловіка, закликають до цього сьогодні і кожного з нас. Наш Господь – це Джерело милосердя, Котре доступне кожному з нас, якщо ми тільки забажаємо від Нього насичення. Чоловік, що перебував поблизу купелі, зцілився після того, коли ствердно відповів на питання Спасителя стосовно наявності бажання зцілення (пор. Ін. 5, 6-7). Він отримав бажане, чого прагнув майже сорок років. Ми також, улюблені у Христі брати і сестри, не повинні впадати у відчай, якщо не одразу отримуємо бажаного, оскільки у Бога все вчасно: вчасно Спаситель прийшов на землю, вчасно вийшов на Свою проповідь, вчасно був зцілений немічний чоловік і вчасно після Свого триденного Воскресіння Він повернув до Раю праведні душі, разом із котрими ми радісно сповіщаємо світові, що воістину воскрес Христос! Амінь!

Христос воскрес!

Цими прекрасними словами, дорогі брати і сестри, ми вітаємо один одного останні тижні, а вся повнота Святої Церкви вже дві тисячі років сповідує своє найголовніше уповання. Ця тріумфальна звістка, яка вперше пролунала в Гефсиманії з ангельських вуст (пор. Мк. 16, 6), була розповсюджена далі святими жонами-мироносицями, пам’ять яких ми прославляємо цього третього недільного дня після Святої Пасхи. Саме вони, тендітні жінки, які спозаранку прямували для того, щоб принести в дар Божественному Учителю оливні пахощі, стали першими з Христових послідовників, хто пересвідчився у Його Воскресінні, про яке Він неодноразово говорив, повчаючи таємницям Царства Божого.

 

Царство Боже починається для людини на землі, коли вона приймає свідоме рішення неухильно прямувати за Христом, проповідувати власним життям Його Святе Євангеліє та сповідати істинність Його Пресвітлого Воскресіння. Саме в орбіті Христового Воскресіння має вибудовуватися наше життя, з огляду на нього нам слід координувати свої вчинки і творити ті чи інші справи, що будуть нашими головними свідками приналежності до Воскреслого Спасителя світу, який подолав смерть, щоб нам дарувати безсмертя у нескінченному бутті життя вічного, входження до якого пролягає шляхом правдивої віри.

 

Віра у Христа – це неймовірна сила і шлях до грандіозного блаженства, прямувати до якого ми починаємо вже тут, незважаючи на будь-які негаразди або метушливі обставини, і виголошуючи разом зі святим первоверховним апостолом Павлом: «Усе можу в Ісусі Христі, Який мене зміцнює» (Флп. 4, 13). Саме таку міцну і непохитну віру мали і святі жони, котрі першими дізналися великодню новину. Преподобний Паїсій Святогорець говорить про це наступне: «Мироносиці мали велику віру в Христа, мали духовну прихильність, тому ні на що не звертали уваги. Якби в них не було духовної прихильності, хіба б вони зважилися на це? На світанку, в ранню годину, коли ще заборонено було з’являтися на вулиці, вони з ароматами в руках вирушили до святого Гробу Господнього».

 

Віра, духовна прихильність і любов спонукали мироносиць відправитися до Гефсиманії, де праведний Іосиф Аримафейський поховав Пречисте Тіло Безгрішного Творця світу, який загруз в мулі гріха і поринув у страшну пітьму гріхів і беззаконня. Але того весняного ранку, як і говорить преподобний Паїсій, коли вулиці були порожніми через заборону з’являтися на них, жони-мироносиці вважали для себе більш необхідним, важливим і справедливим відвідати Гроб Спасителя, аніж підкорятися людським директивам (пор. Діян. 4, 19). І саме в цьому їхній вибір став дійсно виправданим та вартим пошани і прославлення, а їхній вчинок навіки закарбувався на сторінках Божественного Євангелія, будучи яскравим прикладом щирої відданості Господу Ісусу.

 

Християнину властиво бути відданим своєму Спасителю і цій відданості ми навчаємося упродовж всього життя, коли з моменту Святого Хрещення і до останнього подиху свідчимо перед світом, що ми учні Вчителя любові та досконалості, що ми причасники Його Дорогоцінних Таїн, що ми сповідники Його Страждань і Воскресіння, в променях якого прагнемо і до власного воскресіння, яке свого часу настане для всіх спочилих, що ми і сповідуємо у Символі віри. Саме тому для нас Воскресіння Христа – це факт історії людства, для якого з Гефсиманії пролягає шлях до вічного життя у Царстві Божому, де кожен з нас має змогу зібрати нетлінну скарбницю власного благочестя (пор. Мф. 6, 19-21).

 

Святитель Іоанн Златоуст навчає, що «ні стать, ні тілесна слабкість, ні вік і ніщо інше подібне не може перешкоджати тим, хто ходить шляхом благочестя, якщо мужня готовність, бадьорий настрій духу і гаряче та полум’яне почуття побожності вкорінені в душах наших». Це доволі влучно можна застосувати і до нині шанованих жон-мироносиць, адже вони прямували до Гробу, коли апостоли перебували в ізоляції страху і саме мироносиці сповістили їм та всім іншим про Христове Воскресіння (пор. Лк. 24, 9). Саме святі жони мужньо і бадьоро, палаючи великою любов’ю до Господа, направилися до Гефсиманії, околиці якої ще перебували у передранковій пітьмі. Для них не були важливі обставини досягнення мети, для них була важливою власне сама мета – мета принести дар Тому, від Кого вони упродовж декількох років чули спасительні повчання задля здобуття Царства Божого.

 

Всі люди покликані увійти до Царства, але не кожен з людей готовий докласти необхідних зусиль задля такого входження, не кожен готовий і відмовитися від безтурботного життя задля старанного зрощення на теренах своєї душі правдивої віри, усвідомлюючи, як говорить преподобний Симеон Новий Богослов, що «вхід до Царства Божого дається не лише за добрі справи, а й за віру». Так, добрі справи це важливий елемент нашого життя, але навіть у випадку з ними Господь зауважує, що це не є винятковим компонентом характеру виключно християн, оскільки навіть язичники спроможні на добрі справи (пор. Мф. 5, 47). Християнин же покликаний до добродійності заради слави Божої (пор. Мф. 5, 16) і користі ближніх, тому що прямує до Господа дорогою, шлях якої торує не наодинці, а з Божою допомогою та у єдності з іншими.

 

Мироносиці також не залишилися наодинці зі звісткою про Воскресіння Христа, в Якого вони вірили і Якому вони свого часу довірилися. Вони знову доклали вже нових зусиль і сповістили цю неповторну новину апостолам та іншим послідовникам Розіп’ятого Господа, що воскрес третього дня. І вже багато століть поспіль ця новина залишається і буде залишатися актуальною й надалі, оскільки саме Воскресіння Христове є центром нашої віри (пор. 1Кор. 15, 14), яка має укріплюватися любов’ю до Господа, мужнім сповіданням Його Божественної сили і повсякчасною, радісною та блаженною проповіддю, що воістину воскрес Христос. Амінь!Ф

Христос воскрес!

Дорогі брати і сестри! Традиційно, у вівторок другого тижня після славного Христового Воскресіння ми з вами звершуємо молитви про наших спочилих рідних та близьких, про всіх від віку спочилих православних християн. Звертаючись до Господа у молитві про тих, хто вже перетнув межу між тимчасовістю і вічністю, ми прохаємо для них милості, мирного спокою та оселення в обителях праведників. Втім, наші прохання мають ґрунтуватися на щирій та непохитній вірі у Воскреслого Христа, яка, як чуємо ми сьогодні зі Святого Євангелія, і світ спасла від загибелі, і кожному правдиво віруючому відкриває шлях до вічного життя (пор. Ін. 3, 16).

 

«Бог послав Свого Сина до світу … щоб світ був спасений через Нього» (Ін. 3, 17), – ці слова сьогодні виголошує Христос, звертаючись з повчанням до юдейського начальника та Свого таємного учня Никодима. Спасіння людини є двостороннім актом Бога і людини, оскільки проти нашої волі Господь не може нічого вчинити, однак може сприяти нам та допомагати, а Його Пришестя до світу заради людства – це свідчення того, як зазначає святитель Філарет Чернігівський, що «Він хоче лише спасати всіх, а не губити». Спасіння всіх – це приведення до блаженної вічності кожної живої душі, яка у належний час возлюбила Бога і спрямовувала свою стежину до Царства Божого, де праведні душі перебувають у променях Божественного сяйва.

 

Спасіння – це доволі кропіткий і тривалий процес у житті людини, але ним жодним чином не потрібно нехтувати. Кожній людині поданий дар земного життя, упродовж якого ми навчаємось перебуванню з Господом у молитві та єднанні з Ним у Святих Таїнах, наближенні до Нього через чесноти та добрі справи, загартовуванні своєї душі живильними токами Євангелія і виконанні поданих нам заповідей. Виключно сама людина спроможна наблизити себе до Бога дієвою відповіддю на заклик Христа, Котрий звертається до нас: «Прийдіть до Мене всі втомлені та обтяжені, і Я заспокою вас» (Мф. 11, 28).

 

Протягом земного життя нас оточують різноманітні обставини, які час від часу порушують наш спокій та знесилюють нас, але поруч з Христом ми здатні отримати жаданий відпочинок, бажаний мир, оскільки, як вказує блаженний єпископ Августин Гіппонський, «не знає спокою серце наше, доки не заспокоїться» у Господі. Так, виключно поруч з Богом ми можемо отримати цей прекрасний дар спокою, якого насолоджуються істинно святі та праведні душі і саме про це ми прохаємо у наших богослужбових текстах для наших рідних – спочинку поруч зі святими, де відсутній будь-який земний дискомфорт і фізичні проблеми.

 

Смерть, що стала частиною нашого буття після гріхопадіння батьків, має не лякати душу віруючого християнина, а надихати його до духовного вдосконалення і якомога частішого примноження у своєму серці євангельських зерняток благочестя, зрошуючи ниву своєї душі виконанням спасительних настанов нашого Господа. Преподобний Єфрем Сирін говорить наступне: «Смерть для святих – блаженство, для праведних – радість, а для грішників – скорбота і для нечестивих – відчай». Такими досить короткими, однак напрочуд точними, визначеннями вчитель покаяння доволі яскраво демонструє відношення до смерті.

 

Що це за відношення? Дійсно, для святих смерть є блаженною рискою на межі єднання з Христом, Котрий для правдиво віруючої людини завжди є Істинним Життям (пор. Ін. 14, 6) і перехід до Нього є реальним надбанням (пор. Флп. 1, 21). Подібним чином і праведники радіють, переходячи до реальності вічного буття, тоді як нечестивці зникають мов дим і віск від полум’я Лиця Бога, Якого вони уникали протягом всього життя, на відміну від тих, хто це життя дійсно присвятив Господу, здобувши для себе невід’ємну радість (пор. Пс. 67, 3-4). Скорботною ж буде доля грішників, оскільки земні пріоритети вони визначили для себе віддаленими від Творця, вважаючи тимчасовий добробут для себе важливішим благ вічних, земні розваги потрібнішими за потреби безсмертної душі, а тому після переходу від життя до смерті в нечесті своєму і будуть у відчаї та розпачі, на відміну від тих, хто дослухався істинного слова Безначального Отця, Котрий послав Свого Єдинородного Сина сповістити слово, віра в яке проводить повз суд та сприяє переходу від смерті до вічного життя (пор. Ін. 5, 24).

 

Подібним чином розмірковував і преподобний Іосиф Ісихаст, коли в своїх мудрих бесідах визнавав: «Смерть, яка для багатьох велика і страшна, для мене – спокій, найсолодша річ, яка, з’явившись, одразу позбавить мене від мирських скорбот». В цих словах афонського подвижника відображається не тільки монаше ставлення до згаданої частини нашого буття, але й ставлення, яке має бути наявним в кожному з нас та логічним для кожного християнина, адже перехід до вічності – це не абсолютне зникнення, а перехід туди, куди ми прагнули і прагнення це засвідчували своїми вчинками, підтверджували своїми справами. Таким має бути справжнє християнське ставлення до земної кончини, після якої на кожного очікує Христос – варто лише зробити крок назустріч Йому.

 

Сьогоднішні наші молитви, улюблені у Христі брати і сестри, хай будуть наповнені вірою та любов’ю, нашим упованням на Господа та Його милосердя. Хай кожна молитва, що лунає цього дня, буде свідченням нашого правдивого і щирого бажання торувати свою земну дорогу у напрямку Небесного Царства, про оселення в якому наших близьких ми прохаємо у молитві Милосердного Небесного Отця. У сяйві Гефсиманського Гробу, із якого воскрес Господь і Спаситель світу, будемо підносити свої моління до Престолу Царя і Господа Вседержителя, праворуч Якого сидить Син Божий, Котрий народився, проповідував, постраждав заради нашого спасіння і, як говорить нам богонатхненне Писання, третього дня воістину воскрес. Амінь!

Христос воскрес!

Сьогодні, дорогі брати і сестри, ми з вами зібралися на молитву, щоб знову і знову прославити Життєдавця Христа, Котрий переміг смерть і подарував нам вічне життя. Сьогодні ми у духовній радості оспівуємо нашого Спасителя, Котрий прийшов до Своїх учнів та апостолів, які перебували за зачиненими дверима через страх перед юдеями, аби сповістити їм мир та засвідчити Свої рани (пор. Ін. 20, 19-20), які Він отримав через наші гріхи, а Божественна кров, що пролилася з них, зцілила кожного з нас (пор. Іс. 53, 5). Так, рани Христові зцілили нас, смерть Його нас оживотворила, а у сяйві Воскресіння відтепер ми можемо бачити шлях до вічного життя.

 

Дорогою до Царства Божого нас супроводжує мир Христовий, який Він подав апостолам тієї миті, коли відвідав їх після Свого Воскресіння. Багато чого Господь говорив їм упродовж Своєї земної проповіді, звертався притчами до людей і наодинці пояснював учням їхнє значення (пор. Мк. 4, 34), готував їх до прийдешніх страждань і підбадьорював фактом майбутнього Воскресіння (пор. Лк. 9, 22). Але зараз учні перебувають у збентеженні, вони не знають, що чинити далі і саме в цей час до них завітав Божественний Учитель, щоб подати мир, тобто подати спокій їхнім душам, які у свій час довірилися Христу і пішли за Ним для проповіді Царства Небесного, що здобувається належними зусиллями (пор. Мф. 11, 12). 

 

Втім, Царство Боже – це також і Царство віри, Царство істинного та щирого сповідання Господа і Бога. Сьогоднішній недільний день не даремно іменується Неділею про апостола Фому, оскільки саме на його персону ми особливим чином звертаємо увагу, торкаючись Євангельської історії приходу Спасителя до апостолів. Так, апостол Фома був відсутній, але ця відсутність не була зумовлена його небажанням перебувати з іншими, а подальше прагнення особисто впевнитися, що Гість, Котрий завітав у його відсутність, дійсно Христос не говорить про відсутність віри в його серці. Це не відсутність віри, а бажання, яке вже сотні років утверджує віру християн, що Той, Хто воскрес є правдивим Христом – нашим Господом і Богом (пор. Ін. 20, 28).

 

Для справжнього християнина властиво прагнути до Спасителя та працювати задля входження до Його блаженних Обителей. Торування дороги до Христа відбувається у вірі та любові, оскільки вірою ми долучаємося до Господа, а у любові покликані вибудовувати наші відносини з Ним та нашими ближніми. Важливий акцент в цьому має бути поставлений на нашому власному виборі, позаяк Господь жодним чином не може впливати на вільні рішення людини. Так, преподобний старець Софроній Есекський щодо цього зауважує: «Віра, як і будь-який дар з висоти, стаючи станом нашого духу, залежить також і від нас самих. Бог ніколи не силує нас: у свободі нашій ми приймаємо Його любов або відмовляємося».

 

Прийняття Господа Ісуса та Його Божественних дарів починається тієї прекрасної для душі миті, коли ми її відкриваємо перед Ним і Він входить в наше життя і в подальшому це життя неможливо уявити без присутності Бога. Апостол Фома також бажав побачити Того, Хто увійшов до його життя і без Нього це життя залишилося би порожнім. Про це говорить навіть світська філософія, як от, до прикладу, французький мислитель Жан-Поль Сартр, котрий писав, що «у людини в душі діра розміром з Бога, і кожен заповнює її як може». Однак, є важлива деталь: у віруючого християнина не може бути подібного вакууму, тому віра – це те, що наповнює нас, робить нас дійсно повноцінними особистостями, котрі прямують разом з Господом до вічного життя у променях любові та нетлінного Воскресіння Сина Божого.

 

Такою і має бути наша земна мандрівка – мандрівка, яку з нами розділяє Сам Люблячий Господь. Земне життя часом буває доволі бентежним і важким, але саме у Бозі та разом з Богом ми покликані знаходити дарований Ним мир та спокій. Блаженний старець Іосиф Ватопедський свого часу говорив: «Без Христа – єдиного Всесильного, абсолютного Життя та Безсмертя – простір і час, в яких перебуває наш світ, стають непідйомним тягарем. Тільки через Христа та з Ним вони стають легкими і приємними». Саме так! Господь жодним чином не покидає людину і не залишає її наодинці, якщо серце і душа людини звернені до Нього та у благочесті духовно підносяться до висот Його людинолюбності. Христос не відкидає людину і йде назустріч нашим благим бажанням, як пішов назустріч бажанню апостола Фоми пересвідчитися в тому, що перед ним саме Він – Той, Хто перебував з ними упродовж декількох років, Хто увійшов через єрусалимську браму під гучні овації для подальшого спасіння людства, принесення Себе в Жертву на Хресті та Воскресіння.

 

Сьогодні апостол Фома є нашим вчителем віри – віри справжньої та правдивої, що вибудовується на любові до Господа. Ми не можемо сказати, що бажання цього учня Христового упевнитися у Воскресінні свого Учителя є вартим осуду, оскільки, як мудро вчить блаженної пам’яті Митрополит Київський Володимир, «християнська віра – це не сліпе вірування і зречення своїх духовних сил. Віра – це прагнення душі у всій її цілості, розумом, серцем і волею, до пізнання невидимого Бога Таким, яким Він являється нам в Ісусі Христі». Святий Фома упевнився в своїй вірі, коли Господь знову прийшов сповістити мир і явити Себе перед апостолами (пор. Ін. 20, 26), але і ми не залишаємось без духовної втіхи, будучи тими, хто блаженно вірує (пор. Ін. 20, 29) у Христа – нашого Господа і Бога, Котрий воістину воскрес! Амінь!

П А С Х А Л Ь Н Е  П О С Л А Н Н Я

Предстоятеля Української Православної Церкви
Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України

О Н У Ф Р І Я

архіпастирям, пастирям, чернецтву
і всім вірним чадам
Української Православної Церкви

Христос Воскрес!

Цими вічноживими словами поздоровляю усіх Вас: боголюбиві архіпастирі і пастирі, благочестиві іноки та інокині, дорогі брати і сестри, — з найбільшим нашим християнським Празником Преславного Воскресіння Господа Бога і Спасителя нашого Іісуса Христа.

Воскресіння Христове — це торжество перемоги життя над смертю, світла над темрявою і добра над злом. Своїм Пресвітлим Воскресінням наш Спаситель і Господь Іісус Христос завершив Свій благословенний подвиг спасіння людського роду. Створена Богом і прикрашена Божественним образом людина згрішила проти Бога в Раю. Не бажаючи розкаятися, людина відвернулась від Райського життя і почала жити на спустошеній гріхом землі: в скорботах, хворобах і безплідних трудах. І тут людина зрозуміла, чого вона себе позбавила, але було вже пізно. Адам все своє життя згадував про втрачений Рай, гірко плакав і говорив: «О, Раю мій, Раю, прекрасний мій Раю».

Але Творець змилосердився над Своїм творінням. Божественна Любов сходить з Неба до озлобленої і знівеченої гріхом людини: Бог приймає на Себе образ падшої людини, зцілює її, освячує і возводить на Небеса.

Спасительний подвиг іскупління людини завершується Преславним Воскресінням Господа нашого Іісуса Христа, великим тріумфом перемоги життя над смертю.

Саме цю священну подію ми сьогодні з радістю згадуємо і молитовно прославляємо. Сьогодні ми радіємо разом зі святими Жонами Мироносицями, яким з’явився Ангел Божий біля Живоносного Гробу і сказав: «Іісуса шукаєте, Назарянина, Розп’ятого; Він воскрес, Його нема тут. Ось місце, де Його положили. Але йдіть, скажіть учням Його… що Він буде раніше за вас в Галілеї; там Його побачите» (Мк. 16, 6–7).

Ми сьогодні охоплені священним подивом разом з апостолами Лукою і Клеопою, яким Воскреслий Христос з’явився на дорозі з Ієрусалима в Еммаус, розмовляв з ними, однак впізнали вони Його тільки після благословіння хліба, але Воскреслий Христос став невидимий. Тоді, охоплені священним подивом і сердечною любов’ю до Воскреслого Христа, їх Божественного Вчителя і Господа, Лука і Клеопа говорили один одному: «Чи не палало в нас серце наше, коли Він говорив нам на дорозі і коли пояснював нам Писання?» (Лк. 24, 32).

Ми сьогодні приєднуємось до святих Апостолів, яким Воскреслий Христос з’явився «дверем затворенним», тобто не відкриваючи дверей, і сказав: «Мир вам!», потім показав їм руки, і ноги, і ребра Свої. Апостоли зраділи, побачивши Господа. Спаситель сказав їм вдруге: «Мир вам! Як післав Мене Отець, так і Я посилаю вас». Сказавши це, Спаситель дунув і сказав їм: «Прийміть Духа Святого. Кому простите гріхи, тим простяться, на кому залишите, залишаться» (Ін. 20, 19–23).

У цей великий і святий День ми разом з усім православним світом приносимо смиренну подяку і молитовну похвалу Богу, своєму Творцю і Создателю, за те, що Він так полюбив світ, що віддав Сина Свого Єдинородного, щоб усякий, хто вірує в Нього, не загинув, а мав життя вічне (Ін. 3, 16).

Через Преславне Воскресіння людству повернуто втрачений Рай. Райські двері тепер зачиняються незсередини, а іззовні, тобто кожна людина, якщо вона тільки побажає, може взяти у Бога священний ключик і відкрити для себе двері Раю. Цей священний ключик знаходиться на Голгофі, там, де наш Спаситель і Господь розп’явся на Хресті, знищив наші гріхи і звільнив нас від влади диявола, забрав нас із руки його. На Голгофі Божественна любов перемогла людську злобу, Боже милосердя знищило людські гріхи і мир Божий став вище всякої ворожнечі.

Християнин, візьми свій хрест, який складається зі скорбот, хвороб та інших життєвих випробувань, та взійди на Голгофу і розіпнись на ньому, тобто стань не співчутливим до земних гріховних пристрастей, і розумною любов’ю навернись до Бога. Розп’ята любов і є тим священним ключиком, яким ти, у свій час, відкриєш для себе двері Раю, де немає скорбот, хвороб і смутку, але тільки радість, мир і блаженство.

Спішімо, дорогі брати і сестри, до повернутого Раю і пам’ятаймо, що ні в земних насолодах і розвагах, ні в багатстві, ні у високих посадах блаженства немає, там є тільки обіцянки, але самого блаженства немає. Блаженство тільки у Бога і з Богом, і ким би людина не була, чим би вона не володіла, вона зможе знайти справжнє блаженство, тільки якщо вона у своєму серці полюбить Бога і довіриться Йому. Саме заради цього постраждав і воскрес Христос, щоб не тільки вірних, але і розсіяних дітей Божих зібрати воєдино (Ін. 11, 52) і ввести у вічне блаженство Райського життя.

Ще раз вітаю усіх Вас, дорогі брати і сестри, з Великим Днем Христового Воскресіння, Пасхою Господньою. Святитель Григорій Богослов говорить, що Пасха Господня — це празників Празник і Торжество із торжеств, і вона перевищує усі торжества земні, як сонце перевищує зорі. Бажаю усім здоров’я, спасіння, радості і щастя. Нехай наш Спаситель і Господь Іісус Христос, Який подарував нам велику перемогу життя, усіх Вас береже; особливо наших воїнів, які ціною власного життя захищають нашу землю і народ. Нехай Воскреслий Христос умиротворить серця воюючих проти нас і благословить землю нашу миром, щоб ми об’єднались у Христі і з радістю заспівали священну пісню Христового Воскресіння: «Христос воскресе із мертвих, смертію смерть поправ і сущим у гробах життя дарував» (тропар Пасхи). Амінь.

Воістину Христос Воскрес!

 

Смиренний

+ Онуфрій

Митрополит Київський і всієї України

Пасха Христова
2026 р.
м. Київ

Христос воскрес!

Саме цим урочистим і наповненим радістю вітанням ми з вами, дорогі брати і сестри, сьогодні прославляємо нашого Люблячого Бога і сповіщаємо світові, що смерть втратила свою владу, пекло не має вже колишньої сили, а кожна людина спроможна увійти до променів Воскресіння. В цю пасхальну ніч ми вкотре переживаємо відчуття невимовного торжества, хоча кожен раз це торжество відчувається для віруючої людини як вперше, оскільки Христове Воскресіння – це грандіозна подія в історії людства, яку неможливо назвати спогадом, тому що це безумовний факт нашого уповання, факт нашого спасіння і квінтесенція нашої християнської віри (пор. 1Кор. 15, 13-15).

 

Наша віра у Воскресіння Спасителя базується на Святому Євангелії, з якого Він звертається до кожної людини словом повчань та любові, словом милосердя та співчуття, звертається батьківським словом з побажанням нам найкращого – Небесного Царства, де відсутня будь-яка пітьма, будь-яка тінь, відсутній гріх. Ми починаємо входити в реальність Царства Божого на землі, якщо, споглядаючи на порожній Гефсиманський Гроб, творимо справи, що базуються на тому, що заповів нам Христос, позаяк все заповідане Ним – це не обмеження волі чи примус до покірності, а спасительні вказівники, за якими належить нам торувати шлях до Обителей нескінченного блаженства.

 

Для старозавітного богообраного народу Пасха була святом, встановлене на згадку про те, як ізраїльський народ був звільнений з єгипетського рабства, в якому перебував декілька сотень років. Звісно, що ця подія була справді незабутньою для цих людей та їхніх нащадків, а тому і ми, християни, які є новим богообраним народом (пор. 1Пет. 2, 9) не можемо не святкувати торжества Господнього Воскресіння, маючи вже абсолютно нові причини для цих урочистостей. Так, преподобний Софроній Есекський говорить: «Християнська Пасха є звільнення від рабства гріха та смерті; перехід від приватних та обмежених положень до універсальних, Божественних; сходження від земних форм буття до небесних, до безсмертя».

 

Ми вже не є рабами смертельного пекла, адже тепер ми друзі Христові, котрі виконують Його Божественні заповіді (пор. Ін. 15, 14); для нас уже не може бути пріоритетними в житті виключно власні відносини з Богом, оскільки тепер ми єдине Тіло Спасителя, в якому саме Він є нашим Главою (пор. 1Кор. 12, 12-13; Кол. 1, 18), Який єднає всіх нас навколо Себе у Своїй Дорогоцінній Євхаристії; тепер для віруючої людини не старозавітне благополуччя є ознакою прихильності Божої, але щире виконання Господніх заповідей та примноження благочестя, що є справжнім скарбом (пор. Мф. 6, 19-20) задля перспективи здобуття Божого Царства і великої небесної нагороди (пор. Мф. 5, 12); і головне – з часу Христового Воскресіння й донині нашим прагненням має бути входження до безсмертя, яке можливо здобути виключно поруч з Воскреслим третього дня Ісусом.

 

Святитель Григорій Палама навчає: «Христос добровільно зволив постраждати, щоб показати, що Його смирення мало нас звільнити і воздвигнути, і навчаючи, дійсно явити, що належить до смерті боротися за праведність, і сповістити віруючим силу безсмертя – безсмертя, яке полягатиме не тільки у повсякчасному перебуванні, але в перебуванні, що непричасне вічній загибелі». Безсмертя і відсторонення від вічної загибелі мають бути для нас одними з важливих аспектів спасіння, яке ми також здобуваємо через смирення, пам’ятаючи апостольські слова, що «Бог гордим противиться, а смиренним дає благодать» (Як. 4, 6; 1Пет. 5, 5). Христос тому і явив світові власне смирення, щоб віруючі не нехтували цією великою духовною силою, поруч з якою ми здобуваємо і нові чесноти.

 

Пасхальне торжество звертається до нас особливими смислами. Пасха – це вершина найбільшої християнської радості, подібних до якої ми не зможемо знайти будь-де в світі. Жодні земні успіхи не в змозі порівнятися з тріумфом Господа Ісуса, ніякі людські перемоги не будуть подібними до перемоги Христа над смертю. Усвідомлення цього має надихати нас до ще більш ретельного духовного та благочестивого життя, оскільки якщо ми дійсно прагнемо до буття у сяйві Воскресіння, то і наші вчинки та справи мають бути свідченням цього прагнення, адже бути людиною Воскресіння – це також і несення до світу світла (пор. Мф. 5, 14), і добре ставлення та допомога потребуючим (пор. Мф. 25, 35-40), і примноження у цьому світі любові (пор. Ін. 13, 35).

 

Світло і любов сьогодні винятковим чином випромінюються від нашого Сонця Правди Господа Ісуса. Сьогодні кожний здатний відчути все це, якщо тільки дасть можливість Господу торкнутися його серця, торкнутися його душі. Повсякденне життя кожного з нас наповнене різноманітними турботами та піклуваннями, але сьогодні ми збираємось навколо Воскреслого Христа саме тому, щоб засвідчити своє прагнення до того, щоб світло та любов увійшли в наше життя і дали благий спокій та тиху радість.

 

Пасха – особливий день для кожної віруючої людини. Святитель Іоанн Златоуст у своїх Пасхальних бесідах говорить, що «день Воскресіння Господа нашого Ісуса Христа – це основа світу, початок примирення, припинення ворожих дій, знищення смерті, поразка диявола». Дослухаючись до святого Іоанна, дорогі брати і сестри, будемо пам’ятати, що наше життя в цьому світі має будуватися навколо Христа і то́му мирі, який Він сповістив апостолам після Свого Воскресіння (пор. Ін. 20, 26); будемо уникати ворожих підступів і служінням їм; але найбільше будемо підносити свої молитви до Христа, Котрий сьогодні посоромив владу диявола, звільнив нас від смерті і подарував можливість шляхом благочестя увійти до Небесного Царства, де ангели та всі від віку святі надихають сьогодні і нас урочисто виголошувати, що воістину воскрес Христос! Амінь!

 

За богослужінням Утрені сьогоднішнього дня, дорогі брати і сестри, лунала дивовижна стихира, яка передає нам обставини Євангелія щодо Христового Погребіння, звертаючись від імені праведного Іосифа до Понтія Пілата з проханням віддати Тіло Господа Ісуса: «Дай мені цього Подорожнього, що не має де голови прихилити; дай мені цього Подорожнього, Його ж бо ученик лукавий на смерть продав» [cт-ра, гл. 5]. Які це неймовірні і, водночас, страшні слова! Їхня неймовірність в нагадуванні нам про сміливість та ревність святого Іосифа, котрий хоча і був таємним учнем Христовим, але саме він прийшов до прокуратора з таким проханням; але це і страшні слова через те, що Господь – Творець усього видимого і невидимого, Котрий зійшов на землю, щоб повернути людину до Раю, – був зраджений і після Розп’яття опинився просто залишеним на Хресті.

 

Все це трагедія людської байдужості, адже дуже часто людина переймається багатьма речами, які часом навіть не мають жодної користі, і в цих зайвих турботах людина може забувати про інших людей, але найстрашніше, коли вона забуває про Бога… Втім, сьогодні, у Велику Суботу, у Гробі перебуває Той, Хто ніколи ні про кого не забуває; покладений Той, Хто через пророка Ісаю звертається до людини, що навіть коли матір може забути про свою дитину, то Він ніколи не забуде (пор. Іс. 49, 15). Все це свідчить про те, що сила любові Божої і Його піклування про нас перевершує навіть найбільш високі людські почуття та стосунки.

 

Преподобний Силуан Афонський наводить подібний приклад, коли дає таке повчання: «Де знайдеш такого батька, який би помер на хресті за злочини дітей? Зазвичай сумно батькові і шкода йому сина, який за злочини свої має бути покараний; але хоч і шкодує він сина, а все таки скаже йому: „Недобре ти зробив, і за погані справи свої правильно покараний”. Господь нам цього не скаже ніколи. Він і нам скаже, як апостолу Петру: „Чи любиш Мене?”». Це останнє питання має не просто лунати в нашій пам’яті, але знаходити стверджувальну відповідь в нашому серці та душі. Любов до Бога має бути і взаємною відповіддю на Його запитання, і подякою за Його благодіяння, і смиренною вдячністю за Його Хресну Жертву, якою нам знову відчинилася райська брама, щоб кожен віруючий в Нього мав змогу повернутися до Царства, що не знає гріха, а своїми мешканцями має тих, хто свого часу позитивно відповів на Божий заклик: «Будьте святі, бо Я Святий!». (Лев. 11, 44).

 

Наш Пресвятий Бог нині перебуває у Гробі і вже зовсім скоро ми будемо прославляти Його Пресвітле Воскресіння. Це напрочуд прекрасний період в році, коли ми повертаємось після богослужіння Великої Суботи в очікуванні звершення Великоднього богослужіння, що радіє і тріумфує в перемозі Христа над смертю, Його перемозі над пеклом. Однак, до цього часу ми маємо себе також підготувати: це не звичайна підготовка нашої оселі чи підготовка до закінчення постового часу, це має бути підготовка нашої душі, найголовнішим моментом якої має бути приведення її до чистоти для зустрічі з Воскреслим Спасителем світу.

 

Весь період Великого посту був для нас тривалим процесом, коли ми трудилися над собою задля здобуття цієї чистоти і ось сьогодні ми вже поруч Гробу Господнього, в Якому покладений Христос. Вся земля в очікуванні Його Воскресіння, а ми, християни, в очікуванні радості, що наша духовна праця привела нас до Люблячого Бога. Всі радіють і тільки посоромлене пекло, як ми співаємо на Вечірні сьогоднішньої Літургії, стогне від болю через прийняття до себе Того, Хто був Народжений від Марії, Котрий зруйнував його владу, опустошив гроби і відняв у нього тих, котрих воно раніше поглинуло [див. ст-ри на ГВ, гл. 8].

 

Дорогі брати і сестри! У невимовному піднесенні ми схиляємось сьогодні над Христом і поклоняємось Його Гробу, виголошуючи разом з жонами, що прийшли помазати миром Його Пречисте Тіло: «Субота ця преблагословенна, бо нині Христос заснув, а на третій день воскресне» [конд., гл. 6]. Спаситель лише заснув, щоб згодом пробудити наші душі та серця, аби ми разом з жонами-мироносицями також стали проповідниками Його Божественної сили, Його любові про людський рід, Його довготерпеливі Страждання та Хресну Жертву, за якою Він опинився у Гробі свого таємного учня, аби зовсім скоро цілком явно просвітити всю вселенну сяйвом Свого Пресвітлого Воскресіння. Амінь!