Дорогі брати і сестри! Євангельське читання, яке Свята Церква сьогодні пропонує нашій увазі оповідає нам про подію, яка відбулася на морі поблизу Генісаретського берега. Згадана подія є описом того, що сталося із нашим Спасителем та апостолами, зокрема апостолом Петром, та навчає нас правдивій довірі Господу і вмінні сповідати Його Божественну велич навіть у найбільш неспокійних обставинах людського життя. Так, наше життя доволі часто наповнене різноманітних коливань чи переживань, але ніколи і жодним чином не слід забувати, що поруч із нами Господь, до Якого потрібно тільки звернутися від щирого серця та душі.

     «Воістину Ти Син Божий!» (Мф. 14, 33), – це не лише вигук Христових учнів після вгамування бурхливого моря, але й слова, які мають супроводжувати життя кожного справжнього християнина, котрий звершує свій тимчасовий земний шлях до буття в Обителях вічності. Визнавати істинність Христового Божества важливо тому, що окремі єретики, серед яких був, до прикладу й Арій, говорили про те, що Ісус – творіння Бога, йдучи навіть проти самого Святого Письма, яке зберегло нам це апостольське сповідання, жодним чином не заперечене з боку Христа. Тому цінність вказаного вигуку ще й в тому, що Спаситель залишив нам істину про Себе, адже цілком логічно: якби апостоли не мали рації в своїх словах, то хіба ж би Той, Котрому підкоряється море та вітри (див. Мф. 8, 27), не заборонив Своїм учням говорити неправду?

     Втім, це правда! Правда в тому, що ми віримо в Істинного Бога та Істинну Людину, Яка заради нашого спасіння зійшла не землю і піднесла нас до Своєї Божественної висоти. І дорогою цього піднесення перед нами відкриваються широкі можливості для здобуття чеснот, із якими прямування до Небесного Царства стає легшим і значно бажанішим, оскільки той, хто дійсно прагне вдосконалення у благочесті, не може не бажати перебувати поруч із безпосереднім Джерелом будь-якої досконалості.

     Євангеліє вчить нас сьогодні також і тому, що наближення до Джерела чеснот не повинне мати страху та сумнівів, позаяк саме ці почуття спричинили те, що апостол Петро почав тонути. Аналогічним чином буває і в нашому житті, коли миттєвий запал йти до Христа може бути пригнічений хвилями житейського моря і ми починаємо утопати під їхнім тиском. Що в цьому випадку нам потрібно? Звісно ж, вчасно оговтатися і попрохати Божої допомоги, попрохати Його втручання до ситуації з метою подальшого порятунку і разом із Ним визволитися із буремних вод.

     Варто зазначити, що після такого визволення людині не слід забувати про Спасителя, гідно служачи Йому життям та вчинками. Святитель Миколай Сербський щодо сьогоднішнього Євангельського читання зазначає також і те, що цей випадок є першим разом, коли учні сповідають Ісуса Божим Сином; сповідають, звичайно, й апостоли Іуда Іскаріот та Симон Петро, але різниця між двома останніми, що перший, впавши у гріх срібролюбивості, не зумів визволитися від його згубних тенет, а другий, згадавши Христові слова про себе, знайшов у собі сили покаятися у відреченні і повернутися до Божественного Учителя. А тому надзвичайно страшним для християнина є те, коли ми, одного разу прийнявши до своєї душі Христа, віддаляємось від Нього, стаючи на дорогу служіння гріху і тому, хто одразу увійшов до Іуди після Його зради Спасителя (пор. Ін. 13, 27).

     Усвідомлення важливості бути із Христом – це природня властивість для віруючої людини. Ми можемо займатися різними справами, бути різними за професію чи кваліфікацією, різними в певних інших речах, але буття з Ісусом і єдність в Ньому – це те, що не може бути для християнина дискутивним чи сумнівним, але безумовним фактом нашого перебування у Христовій Церкві, де ми всі покликані до тієї ж самої єдності, про яку благав Господь у Своїй Первосвященницькій молитві в Гефсиманському саду (див. Ін. 17, 21), а ми повинні берегти її та за кожної можливості її укріплювати, єдиними вустами сповідаючи Христа – Істинного Сина Божого.

     Для апостолів на морі Генісаретському ще повинен був минути тривалий період часу, щоб подібні сповідання стали для них природніми, адже, за словом Равеннського єпископа Петра Хрисолога, «лише тоді, коли один тільки наказ утихомирив море, заборонив вітрам, винищив вихори, встановив спокій, щоб ті, які пливли морем зрозуміли, повірили і визнали в Христі Творця всього». Проте для нас, християн сучасності, через десятки століть передане зафіксоване Євангеліє, звідки ми черпаємо спасительні повчання нашого Господа, де ми споглядаємо Його чудеса і довготерпеливі Страсті, які Він прийняв на Себе аж до Голгофського пагорбу, від якого Животворчий Хрест знову відчинив втрачений Рай, а ми дізналися, якою великою і дорогою ціною ми були відкуплені із влади гріха та панування смерті (пор. 1Кор. 6, 20).

     «Воістину Ти Син Божий!» (Мф. 14, 33), – хай ці слова закарбуються на наших серцях! Хай Божественна сила нашого Спасителя ніколи не втрачається нами, але примножується у нашій душі через примноження віри та знищення страху! Хай любов Христа завжди просвічує наш розум у подоланні духовних спокус та вирішенні житейських проблем! Не забуваймо ніколи про те, що Він поруч із нами: поруч, щоб допомогти вирушити Йому назустріч; поруч, аби підтримати нас у періоди коливань та заспокоїти в часи негараздів; поруч, щоб супроводити нас до тихої гавані Свого Царства віри та любові, де святі й праведні душі, поборовши страх та сумніви, увійшли в радість Істинного Сина Божого. Амінь!

     У Святому Євангелії, дорогі брати і сестри, Господь постає перед нами люблячим та милосердним, добрим та справедливим, жертовним та непохитним. Сьогодні ж перед нами Спаситель, Котрий, несучи слово вічного спасіння, піклується не лише про світлість людської душі, а й про фізичні сили людини. Чудо насичення п’ятитисячного народу відоме кожному християнину: ця дія Божого милосердя є відповіддю на те, що велика кількість людей прямувала за Христом увесь день, слухаючи Його проповідь та настанови, а на вечір мала підкріпити свої організми. Як ми бачимо із прохання апостолів, згадані слухачі мали можливість самотужки піти до найближчих поселень, щоб придбати собі їжу та питво, але Христос велить наситити їх тим, що у апостолів було із собою (див. Мф. 14, 15-16).

     «Не потрібно їм іти, ви дайте їм їсти» (Мф. 14, 16), – в цих коротких словах нашого Господа зосереджені два важливих аспекти, на які вірно вказує відомий тлумач Святого Письма блаженний Ієронім Стридонський, коли говорить, що присутні там люди «не мають потреби шукати різної їжі та купувати собі невідомий хліб, тому що вони мають у себе Хліб Небесний», а Сам Христос, в Свою чергу, «закликає апостолів до переломлення хліба, щоб велич чуда була більш явною, оскільки вони були свідками того, що сам Він [хліба] не має». Можна навіть сказати, що це чудо – це звертання Господа не до звичайних людських повсякденних потреб, а звертання до самого серця, жага якого і надихнула весь цей народ прямувати упродовж всього дня за галілейським Проповідником, Котрий зцілював, вчив та напоумлював, і навіть тепер, коли прийшов момент прощатися, Він подає їм чергове чудо.

     В нашому житті також багато чудес, які подає нам Господь, і найбільше із них – це чудо нашого життя, кожен день якого подається нам не для марної витрати часу чи направлення його на непотрібні речі, але для примноження в собі благочестя, а навколо себе різноманітної добродійності. Факт звершення насичення багатотисячного люду говорить нам про те, що Господь без упередження ставиться до кожного людського серця (пор. Рим. 2, 11), адже, як можна міркувати, серед тих тисяч не всі були відданими послідовниками Христа, а могли бути і книжники та фарисеї, які тільки те й робили, що шукали на чому підловити Спасителя та звинуватити Його у гріхах проти Закону (пор. Мф. 12, 10); могли бути і випадкові люди або ж ті слухачі, які стали зерном на камінні (див. Мф. 13, 5) і у час Спасительних Страстей перетворилися із мандрівників за Словом Божим на наклепників проти цього Слова.

     Дивлячись на неупередженість Христа, нашому погляду постає дійсно Люблячий Господь, Якому потрібне щире людське серце, а не тимчасова прихильність в очах суспільства. Фізичне насичення, як ми бачимо зі Святого Євангелія, стало кульмінацією проповіді Господа, а не її початком і в цьому також є своєрідний смисл, адже Христос насичує народ не зранку, аби потім до нього приєднувалися ті, які шлунком потребували звичайного харчу, але увечері, щоб відновити свої сили могли ті, котрі були із Ісусом протягом всього попереднього часу і душею споживали їжу духовну. Так само і для нас, християн, важливо пам’ятати, що єднання із Христом має відбуватися просто так, а слідування за Ним має бути безумовним бажанням душі, а не потребою для вирішення земних піклувань.

     Друге має бути наслідком першого, але аж ніяк не навпаки, тому що будь-які земні турботи не мають ставати для нас на заваді в наближенні до Творця. Так, Господь вчинив багато різноманітних див і лише невелика кількість із них зафіксована богомудрими євангелістами (пор. Ін. 21, 25), проте і цієї кількісті вже достатньо для того, щоб віддати себе і життя своє в обійми Божого милосердя. В одній зі своїх проповідей святитель Лука Кримський виголосив такий заклик: «Віруйте в чудеса, які творив Господь Ісус Христос! … Віруйте в те, що в житті всіх, хто виконує Христові заповіді, безсумнівно відбувається явне спілкування їх з Богом!». Ось ще один важливий аспект нашого спілкування із Господом – спілкування із Ним через виконання заповідей, послух яким насичує вже духовні сили, даючи нам силу та бажання до молитви.

     Молитва також дає християнину відповідні сили, посилюючи бажання для благочестя і творення добрих справ, позаяк справжня та щира молитва не може не спонукати віруючу душу до здобуття нових чеснот задля слави Божої та користі ближніх. Можна навіть сказати, що правдива молитва – це свого роду також чудо, адже через неї ми в змозі звернутися до Творця, прославити Його ім’я та принести подяку за все, що Він сотворив, творить та творитиме для роду людського. Одним із таких незліченних чудес стало сьогоднішнє насичення багатотисячного народу, іншим чудом – стало зцілення немічних, що передувало цьому насиченню (Мф. 14, 14). Але варто пам’ятати доволі важливу деталь: Христос творить дива та зцілення не для того, щоб ми вірували та йшли за Ним незважаючи ні на що, а чинить Він все у відповідь на віру людської душі. Господь не ілюзіоніст і не чарівник, а Безначальний Творець всього видимого і невидимого, Люблячий Небесний Отець, що чекає на нас в Своєму Царстві вічного блаженства; Він – Владика всієї вселенної, Котрому від людини потрібний не захват від, здавалося б, надприродних дій, хоча для Нього цілком простими, а щире серце, яке освячене вірою та любов’ю, що буде просвічувати для душі шлях, яким належить прямувати до життя вічного – подарованого всім щирим послідовникам Божим цього світу (пор. Ін. 3, 16). Амінь!

     Цього святкового дня ми з вами, улюблені у Христі брати і сестри, пошановуємо пам’ять величного пророка Господнього Іллі, із яким в часовому вимірі нас розділяють майже три тисячі років, але у просторі церковному сьогодні всіх нас зібрав Люблячий Небесний Отець, вірністю Якому і прослався праведний Фесвитянин. Із великою любов’ю ми оспівуємо Божого проповідника, котрий «повстав … як вогонь, і слово його горіло, як світильник» (Сир. 48, 1), бо ж і сам пророк був світильником, що не під посудину був прихований, але на свічнику стояв (пор. Мф. 5, 15) і просвічував вірних словом істини, а відступників від Бога Істинного викривав рішучим нелукавим словом правди.

     Всі святі угодники Божі – це зірки, за якими ми можемо прямувати до Царства Небесного, але при цьому кожен зі святих має певну власну духовну особливість, за якою він є більш впізнаваний серед інших. В цьому сенсі пророк Ілля являє нам приклад мужньої стійкості та прихильності правді Божій перед лицем небезпеки і поневірянь, за що сподобився бути взятим живим до нетлінного буття із Богом, а від Самого Спасителя Христа прирівнятися до святого Іоанна Предтечі (пор. Мф. 11, 14) – пророка на межі двох Завітів, більшого від якого не було народженого між жонами (див. Мф. 11, 11).

     Втім, прославляючи велич та силу полум’яного провісника Божого Іллі, ми також споглядаємо на його подвижницьке життя, сповнене сили та міцності, підкріплене духовною могутністю протистояти тимчасовим спокусам перед перспективою вічного життя, яке здобувається через віддалення від гріха і постійне наближення до Господа, Котрий обрав святого Іллю гідним сосудом Своєї благодаті. І хоча пророк жив декілька тисяч років тому, проте нам, християнам сучасності, є можливість повчитися у нього палкій та щирій любові до Господа, відданості істині і найголовніше – справжній молитві, сила якої здатна спасати немічних, здіймати їх від одру хвороби і навіть сприяти прощенню гріхів (див. Як. 5, 15).

     Християнину неможливо уникати насичувати своє життя благими токами регулярної молитви. Геронда Єфрем Філофейський одного разу зазначив на тому, що «молитва – це двосічний [гострий] меч, який розрубує відчай, небезпеку, скорботу і таке інше». Власне, подібну молитовну силу ми можемо бачити і у святого пророка Іллі, котрий із іменем Божим на вустах йшов на своє служіння, під час якого відчай нещасної вдови був вилікуваний радістю воскресіння її сина (див. 3Цар. 17, 21-22); непослух Богові та нечестя перед Ним царя Ахава отримало справедливе покарання (див. 3Цар. 17, 11); а сама розлука вірного народу Божого із великим пророком отримала обітування мати своє завершення напередодні обіцяного дня Господнього (див. Мал. 4, 5).

     Також слід звернути увагу на те, що дієва молитва має починатися у нас із дієвої віри, але в обох випадках необхідна кропітка духовна праця. Якщо ми говоримо про старозавітних пророків, то перед нами постають дійсно величні особистості, котрі лише очікували на Пришестя до світу його Спасителя і вже на цьому очікуванні ґрунтували свій духовний досвід. Ми ж із вами очікуємо вже на Друге Пришестя, чітко знаючи про доконаний факт сповнення Першого: Христос вже одного разу приходив, подарував нам Божественне Благовістя і відрив шлях до Царства нетлінної любові – любові, якою нам слід надихатися, провадячи належне християнське життя у благочесті та чеснотах.

     Однією із таких спасительних чеснот є і терпіння, яке також постає перед нами в особистості святого пророка Іллі, а преподобний Іосиф Ісихаст щодо нього зауважує наступне: «Без терпіння людина не стає творцем, не навчається духовному, не досягає міри чесноти та досконалості». Так, у всьому має бути ця важлива чеснота, яка не тільки в змозі спасти душу (пор. Лк. 21, 19), але і загартувати духовне єство людини у площині довіри Богові та відданості Йому. Так, наприклад, коли язичницькі жреці Ваала мали принести на горі Кармил свою поганську жертву за припинення голоду, то святий Ілля не квапив їх у цьому, якими би марними тоді не були їхні пусті зусилля, але терпеливо чекав на принесення своєї правдивої жертви і врешті-решт саме це і відбулося: нечестиві Ваалові слуги були посоромлені, а відданий Істинному Богові праведник явив народу силу Його і спонукав до Його прославлення (див. 3Цар. гл. 18).

     Ось і ми сьогодні зібралися, щоб піднести свої молитви до Небесного Отця, прохаючи у Нього молитовного заступництва Його вірного пророка. Власне, пам’ять будь-якого із пророків, великих чи малих, – це чергова причина поміркувати над власним рівнем свого духовного росту, власним молитовним досвідом та довірою до Творця. Як ми знаємо, Божі пророки – це не оракули, а вчителі, які кличуть до зміни життя заради Господньої істини, зміни свого тимчасового життя заради перспективи життя вічного. Святий Іоанн Предтеча, святий пророк Ілля та інші всі святі пророки звертаються до нас через століття і навіть тисячоліття із закликом до рішучих змін, які починаються із елементарних відмов від хоча би найменших гріховних вподобань. Все це ми робимо, тому що Живий Господь, перед Яким у своєму служінні предстояв пророк Ілля (див. 3Цар. 17, 1) і Цей Живий Господь свого часу прийшов до цього тлінного світу, аби повернути нас до Нетлінного Раю, сподобитися якого, за молитвами святого Іллі, бажаю всім нам. Амінь!

     Дорогі брати і сестри! Сьогодні Божественне Євангеліє знову відносить нас до міста Капернаум, де Христос подає чергові зцілення декільком стражденним людям. Знову перед нами Господь, Який піклується про нас, звертаючись до глибин нашої душі, де царює віра. Так, саме віра власне і є тією причиною, що спонукає Спасителя творити зцілення, позаяк останні мають бути виключно наслідком віри, а не навпаки. Вірити Богові – це одна із важливих рис християнства, що базується на Божій любові до людини, якій Господь подарував спасіння, відчинив запечатану браму Небесного Царства і запросив до вічного життя поруч Себе у нескінченному блаженстві.

     Бог кличе людину до Себе, подає їй Свої милості та щедроти, напоумлення і часом випробування. Втім, справжня віра наявна у людини тоді, коли вона із вдячністю переносить у своєму житті все вище перераховане, пам’ятаючи слова старозавітного праведника святого Іова Багатостраждального, котрий свого часу не цурався приймати від Бога поганого, тому що до цього приймав добре і саме цим не грішив перед Господом (див. Іов. 2, 10). Але що ми бачимо сьогодні у Євангелії? Ми бачимо двох чоловіків, котрі мають проблему зі здоров’ям – ваду зору, яку навряд чи можливо назвати благом для людини, але вони прохають, а не злословлять Христа, за що і отримують жадане зцілення, згідно зі своєю щирою вірою.

     Правдива віра є результатом кропіткої духовної праці людини над собою та навколо себе. Це означає, що людина, згідно із заувагою брата Господнього по плоті апостола Якова (див. Як. 2, 26), має не просто говорити про свою віру, але й підтверджувати останню дієвими вчинками; також це означає і те, що, будучи віруючою, людина би піклувалася не тільки про власний духовний результат, але і не забувала про те, що вона має ближніх, з якими слід належним чином поводитися. Ось тому і виходить, що неможливо вірити у Христа і жити невідповідним до Євангелія чином, оскільки про віруючу людину велемовно говорять не її вуста, а вчинки.

     Святий Павло сьогодні звертається до древніх римських християн зі словами: «Кожний з нас нехай догоджає ближньому – для його добра, для настанови» (Рим. 15, 2). Ці слова первоверховного апостола закликають нас до небайдужості і допомоги нашим ближнім в моменти їхніх випробувань, в часи негараздів або ж інших важких ситуацій. Втім, цього не можна сказати про капернаумських фарисеїв, котрі, бачивши зцілених Спасителем людей, не раділи разом із іншими, а шукали причину для наклепу на Христа та звинувачували Його у єдності із князем бісівським (Мф. 9, 33-34). Звісно ж, що в таких вчинках фарисеїв точно не можливо споглядати догодження ближнім заради їхнього блага, проте дуже чітко видно наклепи на безневинного Христа, Якому народ дивувався, а вони заздрили та переслідували, чим самі стали на бік того, до кого відносили Ісуса.

     В нашому житті у нас не повинно бути жодних дій, схожих на дії фарисеїв. Нам необхідно прославляти Спасителя і служити Йому через служіння ближнім, через служіння добрими справами. Святитель Кирило Єрусалимський в своїх катехитичних повчаннях зауважує, що «немає нам жодної користі носити найменування християн, якщо це не супроводжують християнські справи» і ця заувага напрочуд важлива для християн всіх поколінь, адже справжні християнські справи – це реальне і живе свідчення про нашу віру, до якої звертається Спаситель перед зціленням недужих (див. Мф. 9, 28), а ми в свою чергу маємо на її фундаменті відповідати Богові діями, які прославляють Його і свідчать про нашу приналежність до Нього.

     Кожен день нашого життя має бути такою відповіддю: у колі рідних та близьких, у поводженні з ближніми та оточуючими, в колі друзів та робочому колективі. Із усіма людьми належить поводити себе як людина, що втілює у життя найвище правило цивільної моралі, яке є абсолютно ідентичним словам Христа: «Усе, що тільки бажаєте, щоби чинили вам люди, те чиніть їм і ви» (Мф. 7, 12). А що може бажати справжній віруючий християнин? Звісно, це бажання єднатися із Христом на засадах Його Божественної любові; це прагнення до здобуття Царства Божого; це досягнення спасіння та життя вічного. Все це неможливо отримати наодинці, але тільки разом із ближніми, оскільки навіть монахи-затворники не перебувають виключно наодинці із самими собою, але звершують перед Богом молитву про весь світ, а відтак і всіх, хто його населяє.

     Фарисеям було байдуже на ближніх, які страждали від своєї сліпоти і зцілилися, було байдуже і на радість людей, котрі прямували за Спасителем, слухаючи Його повчання і, знову ж таки, будучи свідками подальших зцілень. Але християнин не може бути байдужим до ближніх, не може бути байдужим до Господніх справ та Його Євангелія. Саме тому ми перебуваємо у Святій Церкві, що єднає нас навколо Христа, проповідує Його величні справи та спасительне Благовістя. Будучи членами Церкви Христової, всі віруючі душі покликані у єднанні душ та сердець торувати стежину до Обителей вічного блаженства, де засмучені утішаються, спраглі насичуються, а чисті серцем споглядають велич Безначального Творця (пор. Мф. 5, 3-11).

     Царство Небесне для нас починається на землі, воно починається із самої людини, яка покликана до виконання євангельських заповідей та елементарного належного поводження зі своїми ближніми. Сьогодні різними вулицями Капернаума проходив Христос і одних зцілював, а іншим проповідував. Але цим все не завершилося, тому що сьогодні це ще також і нова можливість для нас сучасних не проґавити можливості прославити Спасителя за Його чудеса і дослухатися до Його напоумлень, одним із яких має стати нагадування про те, чи дійсно ми віримо Йому і тому, що Він повсякчас творить для всього роду людського. Для істинно віруючої людини в цьому питанні виключно одна і однозначно позитивна відповідь – відповідь, яка пролунала з вуст колишніх сліпців (див. Мф. 9, 28). Тож хай ця відповідь завжди перебуває і в нашому серці, освячує терени нашої душі та просвічує наше розуміння, спонукаючи до принесення хвали Люблячому Богові, Якому слава належить на віки віків! Амінь!

     Сьогоднішнє Євангельське читання, дорогі брати і сестри, відносить нас до міста нашого Спасителя Капернауму, де звершується зцілення паралізованого чоловіка. Подібні зцілення не були поодинокими випадками під час земного служіння Христа, адже, як відомо, за Ним слідувало багато народу із різних місць, щоб не тільки послухати Його повчання, але й задля зцілення та позбавлення від влади над собою нечистих духів (див. Лк.  6, 17-18). Проте важливим акцентом, на який варто звернути увагу – це прощення гріхів перед актом дарування здоров’я немічній людині. Важливий він тому, що вказує нам на зв’язок між станом душевного і тілесного здоров’я.

     Ми добре знаємо, що здоров’я людини необхідно зберігати, піклуватися про нього і в разі тих чи інших хвороб або ж недугів звертатися до відповідного кваліфікованого лікаря. Якщо ж людина нехтує належними приписами або зволікає із лікуванням, то стан здоров’я починає погіршуватися аж до найтрагічніших наслідків. Втім, душа потребує такого ж піклування за собою, але піклування в духовному аспекті: душу необхідно оберігати від різноманітних пристрастей та згубних гріхів, слід завжди підкріплювати її молитвою та іншими чеснотами, ніколи не відчужуватися від спасительного покаяння, без якого страждає душа, а відтак і вся людина цілком.

     Християнське життя віруючої людини має бути невпинним процесом духовного вдосконалення та прагнення до здобуття Небесного Царства. Щодня перед нами постають чималі можливості для творення добрих справ, для наближення та єднання із Творцем, для покращення свого духовного стану. Ці можливості має кожна людина, хоча, на жаль, не кожна їх використовує належним чином. Прикладом дієвого застосування можливостей є ті люди, котрі принесли сьогодні розслабленого до Спасителя для зцілення, яке відбулося після того як Христос споглянув на їхню віру (див. Мф. 9, 2). Можемо припустити, що ці люди мали чути про Христа, про творені Ним зцілення та інші чудеса, але вони мали ще й можливість – можливість допомогти своєму товаришу не тільки словом розради чи втіхи, але й застосувати свою фізичну силу для принесення його до Христа.

     Господня милість та любов повертає немічній людині здоров’я після прощення гріхів, але цьому не радіють книжники. Це свого роду досить сумний індикатор, коли одні люди не в змозі радіти за своїх ближніх, що може бути свідченням наявності в їхньому серці злоби, заздрощів чи невдячності Богові за ті благодіяння, які були свого часу їм подані. Будь-якій людині завжди є за що дякувати Творцю, тим паче це важливо і необхідно для християнина. «Як же запалити в собі відчуття подяки Богові і завжди зберігати його? – запитує преподобний Никодим Святогорець і одразу ж дає наступну відповідь, – Розглянь усі благодіяння Божі до роду людського та до тебе самого. Найчастіше згадуй їх. І якщо в тебе є серце, воно не зможе не підносити вдячних пісень до Бога. Приклади знайдеш у молитвах і писаннях святих».

     Так, подібні приклади можна знайти в молитві, яка, згідно із сьогоднішнім закликом первоверховного апостола Павла, має бути у нас постійною в поєднанні із втіхою у надії та терпінням в скорботах (див. Рим. 12, 12). Християнину має бути властиво не просто молитися, але не уявляти свого життя без молитви, завдяки якій ми можемо піднести хвалу і славослів’я Богові, прибігти до Нього в покаянні та схилитися перед Ним у смиренні. Маючи такі важливі компоненти в молитві, людина і починає правдиво підносити подяку Господу за все, що Він подає, позаяк подає саме те, що є для нас кращим, хоча і не завжди людина може це усвідомлювати.

     Святитель Іоанн Златоуст говорить: «Нічого немає рівного молитві: вона і неможливе робить можливим, важке – легким, незручне – зручним». Можна точно сказати, що святий Іоанн дав таку характеристику із власного духовного досвіду, а ми в свою чергу маємо молитися для здобуття свого досвіду єднання із Богом через молитву. Щира молитва починається зі щирої віри та уповання на Господа, Котрий і чинить все те, про що говорить Златоуст. Людині невідомі ані думки Господа, ані шляхи Його (пор. Іс. 55, 8), проте добре відомо, що Христос прийшов на землю задля нашого спасіння і великим горем для нас є відсутність у повсякденному житті молитви, адже якщо ми дійсно прагнемо до успадкування спасіння і входження до вічного життя, то абсолютно нелогічною є відсутність молитовного спілкування із Тим, Хто це спасіння нам подарував.

     Душа людини є великою цінністю в очах Бога, Котрий і на землю прийшов, щоб спасти грішників через покаяння та подарувати здоров’я немічним, які вірують. Кожен християнин має свій рівень духовного зросту, але всі ми покликані до Царства Божого, до пошуку Його правди, до успадкування Обителей, що приготував Господь. Ми всі різні між собою, проте єдині у Христі; кожен із нас має свою життєву стежину, але всі вони мають зустрічатися перед брамою Царства Небесного. Саме єдність у Христі має бути для нас тим скарбом, яким належить ділитися із ближніми, тому що така єдність спонукає нас і до здобуття чеснот, і до вправності у благочесті, і до виконання Євангельських заповідей, найвища із якої любов до Невидимого Бога і видимої людини (пор. Мф. 22, 37-39).

     Сьогодні Досконала Любов, Господь наш Ісус Христос, базуючись на вірі товаришів паралізованої людини, зцілив останнього. Сьогодні Христос звершив одне із багатьох чудес, які Він творив упродовж всього періоду земного служіння. Але сьогодні для нас ще й важливий урок, який можна узагальнити словами Сурозького митрополита Антонія (Блума), котрий говорить, що «неможливо йти до Бога, переступивши через людину». Товариші допомогли своєму ближньому, а книжники вбачили богохульство у прощенні Христом гріхів хворого: перші вчинили на фундаменті любові, другі ж – на сліпому виконанні приписів Закону, який вони отримали від Того, Кого звинуватили у його порушенні. Але Христос не порушник Закону, Христос – це Спаситель людського роду і сьогодні ми вкотре стали свідками процесу цього спасіння, свідками любові Творця до власного творіння; свідками всеохоплюючого піклування Господа, віру в Якого і ми будемо примножувати та укріплювати. Амінь!

     Сьогодні ми з вами, дорогі брати і сестри, є свідками Євангельської події, що трапилася із нашим Спасителем в Гергисинській землі, де Він зцілив двох одержимих дияволом чоловіків. Проте в цій події не менш важливою була реакція місцевих жителів, котрі замість подяки за зцілення своїх співгромадян почали прохати Христа покинути їхню місцевість (див. Мф. 8, 34). Наскільки жахливим видаються подібні дії гергесинців: їхню місцевість відвідав Сам Господь, Який приніс одужання стражденним чоловікам, а вони засліплені житейськими піклуваннями і в час, коли могли би радіти про Божественне відвідання і неймовірне чудо, бажають не просто проігнорувати Ісуса, але й випровадити Його за межі свого поселення.

     Христос виконує прохання людей і, як вказує всехвальний євангеліст Матфей, повертається до Свого міста (Мф. 9, 1), тобто Капернаума. Ось так спокійно Господь залишає людей, котрі не бажали спілкування із Ним, не хотіли подякувати за звершене диво і не прагнули насичення від Його духовних повчань. Втім, залишає Господь виключно тому, що так забажало тамтешнє суспільство, а не Він особисто. Це дуже схоже і наше звичайне життя, коли ми серед різної метушні та турбот втрачаємо Бога, всіляко піддаючись земним турботам, що затуляють нам найголовніше – затуляють нам Господа, Який чекає нашого вільного бажання бути із Ним.

     Життя із Богом та прагнення до єднання із Ним має бути для християнина абсолютно природним явищем земного існування, мета якого – здобуття життя вічного. Упродовж першого періоду ми маємо усвідомити важливість перебування в нашому житті Бога, коли ми поспішаємо до Нього не тільки в радості, але й коли спіткають складнощі; коли ми вміємо не лише прохати Його про вирішення тих чи інших негараздів, але й неодмінно, навіть сказати, вже на підсвідомому рівні, линемо до Творця у подячній молитві, прославляючи Його велич та піклування про наш людський рід.

     Святитель Іоанн Златоуст щодо цього говорить ще більш глибше, закликаючи: «Дякуватимемо ж Господу не тільки за те, що знаємо, але й за те, чого не знаємо, тому що Бог благодіє нам не тільки коли ми бажаємо цього, але й коли не бажаємо». Це надзвичайно важливий заклик, який має супроводжувати нас у торуванні земного шляху і спонукати до постійного вдосконалення, щоб приносити до олтаря Досконалого Бога нелицемірні молитви, щирі подяки і прагнення до благочестя. Це все, чого бракувало гергесинцям, які не знайшли в собі бажання ані звернутися до Господа без образи чи претензії, ані висловити Йому вдячність за одужання біснуватих, ані стати черговими слухачами Його Благовістя, що надихає тлінну людину у доброчесності торувати дорогу до вічного Царства Небесного.

     Саме Небесне Царство має бути для нас логічним завершенням наших духовних зусиль та праць, якими ми в змозі прославляти Люблячого Бога. В цій справі доволі важливим має бути вірне розставлення життєвих пріоритетів та акцентів, пам’ятаючи, що Господь не вимагає від нас абсолютного відречення від близьких і зречення від того, що маємо, але що точно від нас вимагається – це правильно все розподілити так, щоб ми не втрачали спільності із Богом, Котрий подає Свої рясні милості для нас та наших ближніх, благословляючи і наші добрі починання. Така послідовність дає нам можливість і для служіння Богові, і для належного життя на засадах Його спасительного Євангелія.

     Від самого свого створення Господом людина завжди має можливість вибору, на який жодним чином Він не впливає. Так, наш Бог і Творець кличе нас до Себе і всіляко напоумляє, але вирішальний крок для дії залишається за нами – і цей крок ми знову ж таки бачимо у жителів міста, що знаходилися на протилежному березі від Капернаума. Після того, як Христос вчинив відомі нам дії, пастушки побігли до міста, аби розповісти про все, що сталося із біснуватими (Мф. 8, 33), але вибір мешканців цієї землі випав на стадо свиней. Вони обрали для себе актуальність не в звершеному порятунку тих, яких ще певний час тому вони боялися через їхню лютість настільки, що оминали місце їхнього перебування (Мф. 8, 28), а в свинях; більш важливим для них виявилася скорбота за тваринами, а не радість за своїх співгромадян.

      Варто наголосити, що так не повинно бути в суспільстві християн, адже всі ми складаємо єдине тіло Церкви, Главою якого є Сам Христос (див. Еф. 5, 23), що залишив нам найголовніший принцип ідентифікації щодо приналежності до Нього – любов (пор. Ін. 13, 35)! Саме любов має бути рушійною силою нашої молитви до Господа, пам’ятаючи також і про те, як вказує преподобний Феодор Студит, що важливим свідченням про нашу любов до Бога є вміння приносити Йому подяку. Слід так провадити своє християнське життя, щоб ці дві важливі чесноти не тільки були присутні в ньому, але й примножувалися настільки, щоб їх вистачало і нам самим, і для того, аби поділитися ними із нашими ближніми.

     Сьогоднішнє Євангельське читання має надихнути нас до чергових міркувань про нашу подяку Богові: її щирість, присутність в нашому житті і регулярність її принесення. Преподобний Никодим Святогорець зауважує: «Тобі невідкладно потрібні Божі благодіяння. Вмістилищем же і сховище цих благодіянь у тобі є вдячне серце». Тому будемо берегти своє серце від лукавства та гордині, освячуючи його любов’ю до Бога і очищуючи його смиренням перед Ним, адже в свій час, коли Господь зустріне нас, то жодні земні блага, жодний матеріальний комфорт аж ніяк не зможе зрівнятися із тим, наскільки ми були вдячні Богові за все те, що Він нам давав, хоча Він уже дав найбільше – Він вже віддав Себе заради нашого спасіння і Самого Себе пропонує вірним для зцілення душі і надбання вічного життя щоразу, коли ми приступаємо до Його Пречистих Таїн. Амінь!

     Сьогодні ми з вами, улюблені у Христі брати і сестри, прославляємо величних проповідників Євангелія нашого Спасителя – первоверховних апостолів Петра і Павла, котрі істинно були «людьми, які посвятили свої душі імені нашого Господа Ісуса Христа» (Діян. 15, 26). Це посвячення і стало для них найважливішою справою їхнього життя, справою, завдяки якій ми через багато століть насичуємось їхньою мудрістю, споглядаємо на їхній приклад активної проповіді та нелицемірного покаяння. Багато чому ми можемо навчитися у Господніх апостолів, що «весь світ ученням своїм просвітили і всі краї землі до Христа привели» [див. велич.] своїми великими трудами во славу Господа і користь Його Святої Церкви та вірних.

     Прославляючи життя та праці апостолів Петра і Павла, не слід нехтувати власним вдосконаленням та ретельним дослідженням стану своєї совісті. Апостол Петро має стати для нас взірцем для обережності та покаяння, а апостол Павло тим прикладом, що буде спонукати нас до плідного служіння Богові і вірності Йому. Власне кажучи, все життя християнина має бути безперестанним процесом вдосконалення у благочесті через служіння Господу у вірності Йому та проповіді належними для християнської совісті вчинками, адже в окремих випадках не слово, а справа є правдивим свідченням нашої віри.

     Святі апостоли є для нас тими, хто дієво поєднав в собі силу проповіді і відповідність свого життя цій проповіді. Кожен із них має певні моменти свого життя, що свідчили про їхні людські недоліки, проте вони знайшли в собі силу та мужність їх побороти задля вищого ідеалу – задля Ідеального Христа, Котрий і явив їх світові вершиною апостольського служіння, яке вони увінчали власною кров’ю. Дивлячись на апостольський приклад, ми також можемо докладати необхідні зусилля для боротьби із власними духовними вадами, які заважають нам торувати шлях до Небесного Царства, Нагірну проповідь про яке апостол Петро почув одним із перших, а апостол Павло сподобився побачити ще до своєї земної кончини.

     Віруючій людині властиво прагнути входження до Нетлінних Обителей милості Господньої, де панує досконала Божественна любов. Для правдивого християнина цей шлях починається із позитивної відповіді на заклик, який свого часу почув святий Петро від Спасителя: «Іди за Мною!» (Ін. 21, 19), та продовжується кожного разу, коли ми присвячуємо своє життя для пізнання величі Ісуса Христа і подальшого здобуття Його, як про це говорить святий Павло (див. Флп. 3, 8). Гідне слідування за Спасителем має бути поруч із здобуттям доброчесності, що освячує душу, просвічує розум та втихомирює серце. Важливо також пам’ятати і те, що неможливо бути із Христом без активного бажання до здобуття та примноження благочестя.

     Преподобний Симеон Новий Богослов у своїх творах вказує на те, що «справжнє благочестя полягає не тільки в тому, щоб не робити зла, але щоб і не думати про нього». Це справді так! І такому благочестю ми можемо навчатися у первоверховних апостолів, для котрих благочестя стало природною рисою їхніх характерів, оскільки вони мали живе піклування нести проповідь про Досконалого Бога і примноження Його Святої Церкви, неодноразово наражаючись на смертельну небезпеку чи капості з боку неприятелів. Але вони не припиняли своєї місії, тому що їхні благочестиві душі прагнули до Христа, любов до Якого спонукала їх не зупинятися, будучи грандіозними сосудами спасительних чеснот, до здобуття яких покликаний кожен вірний християнин.

     Християнство – це свідчення тлінному світу про нетлінну Христову істину, яка зберігається в Його Святій Церкві, де квітне віра апостолів та мучеників, що через віки передали її для нас. Преподобний авва Дорофей Палестинський зауважує: «Якщо ми справді хочемо спастися, то повинні всією силою і з усією старанністю любити істину і охороняти себе від будь-якої брехні, щоб вона не відлучила нас від істини та життя». Беручи до уваги ці слова древнього подвижника, ми знову звертаємось до апостолів і навчаємось у них вірності Богові, Котрий із простого галілейського рибалки зробив мужнього благовістителя, а із кровожерливого фарисея синедріону – невтомного провідника, що навернув до істинної дороги життя колишніх язичників.

     Майже через дві тисячі років після кончини первоверховних апостолів ми не полишені їхнього заступництва, як не залишені і без їхнього мудрого слова, адже маємо можливість насичуватися ним із їхніх Послань. Великим благом для нас є їхні Послання, адже це не просто листи до заснованих ними Церков, а зафіксовані думки та повчання тих, хто на власному живому досвіді спілкувався із Христом і перебував поруч із Ним, хто пережив потрясіння віри і до самої смерті, попри хвороби та немочі, сповіщав язичницькій імперії велич Пресвятого й Істинного Бога.

     Сьогодні пам’ять первоверховних апостолів зібрала нас разом, аби ми прославили їхнє життя та служіння. Але найкращим прославленням та пошаною до них буде наше життя, яке ми будемо наповнювати тими благочестивими цінностями, про які проповідували ці святі Божі угодники та до здобуття яких вони закликали у своїх творах. Пошанування святого – це не просто оспівування його життя, але й слідування йому в його подвигах, що він творив заради слави Бога, Котрий об’єднує нас у Своїй Святій Церкві навколо Дорогоцінних Христових Таїн. Наша єдність – це єдність різних людей в Ідеальному Бозі, Який «поставив одних апостолами, інших пророками, ще інших благовісниками, а тих – пастирями та вчителями, щоби приготувати святих для справи служіння, для збудування Христового Тіла, аж поки всі досягнемо єдності віри й пізнання Божого Сина» (Еф. 4, 11-13), в чому хай нам допоможуть й святі апостоли Петро і Павло, блаженну пам’ять яких ми нині оспівуємо і прославляємо. Амінь!

     9 липня 2025 року з благословення митрополита Одеського і Ізмаїльського Агафангела, митрополит Філарет очолив Божественну Літургію у храмі на честь Тихвінської ікони Пресвятої Богородиці в Покровському чоловічому монастирі Одеської єпархії.

     Його Високопреосвященству співслужили архієпископ Южненський Діодор та єпископ Овідіопольський Анастасій, а також намісник монастиря архімандрит Мелетій із братією в священному сані.

     За Літургією були піднесені сугубі молитви за мир в українській землі, припинення війни та військовослужбовців Збройних Сил України.

     Напередодні ввечері святкове всенічне бдіння.

ВІДКРИТЕ ЗВЕРНЕННЯ ЄПИСКОПАТУ УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ

Президенту України

Володимиру Олександровичу Зеленському

Вельмишановний пане Президенте!

     Ми, архієреї Української Православної Церкви, звертаємось до Вас із щирим і водночас тривожним словом, у зв’язку з рішенням про позбавлення громадянства України Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Онуфрія, патріота, громадянина, вірного сина рідної Української землі.

     Блаженніший Митрополит Онуфрій — не лише Предстоятель Церкви, яка служить Богу і об’єднує мільйони громадян України, а й пастир, який на самому початку війни засвідчив свою позицію чітко, однозначно, рішуче й відповідально. У перші ж години вторгнення військ РФ на територію України він публічно засудив це та закликав усіх вірних до молитви і захисту Вітчизни. Він залишився тут, зі своєю паствою, та благословив наше українське військо на захист Батьківщини.

     З благословення Блаженнішого Митрополита Онуфрія, та під його духовним керівництвом, Українська Православна Церква впродовж усього часу повномасштабної війни проти нашої держави здійснює широку гуманітарну та благодійну діяльність. За ці роки силами Церкви було зібрано й передано тисячі тон гуманітарної допомоги, закуплено медикаменти, обладнання, автомобілі для евакуації та потреб медичної допомоги на сотні мільйонів гривень, а також зібрано значні кошти на підтримку потерпілих від війни вдів та сиріт.

     Наші священнослужителі і віряни служать у лавах Збройних сил України, та захищають цілісність, суверенітет та незалежність нашої держави. Без перебільшення можна сказати, що на сьогодні Українська Православна Церква під керівництвом Блаженнішого Митрополита Онуфрія є однією з найбільших благодійних організацій України.

     Ми не шукаємо в цьому слави чи визнання — це наш духовний і громадянський обов’язок. Але рішення про позбавлення громадянства Блаженнішого Митрополита Онуфрія, щирого українця, який живе та продовжує жити українським життям, відгукнулося біллю в серцях мільйонів вірян Української Православної Церкви.

     Свідченням цьому є і те, що згідно соціальних опитувань імʼя нашого Предстоятеля цьогоріч зайняло місце серед найвпливовіших постатей нашої Української держави.

     Місія Церкви – не в служінні політичним цілям чи обставинам, а в примиренні людини з Богом. Церква існувала, існує й буде існувати незалежно від того, що відбувається у світі. Її мета — допомогти людині знайти спасіння, навчитися любити один одного, ближнього, та бути гідним високого імені «християнин». Саме на цьому у своїх проповідях завжди наголошує Блаженніший Митрополит Онуфрій. Він не політик, він – молитовник і духовна людина, в чому Ви змогли особисто переконатися під час зустрічей з ним.

     Блаженніший Митрополит Онуфрій завжди проявляв і проявляє духовний та патріотичний підхід, пов'язаний з долею нашої Батьківщини – України.

     Саме тому Блаженніший Митрополит Онуфрій став ініціатором та фундатором доленосного Собору Української Православної Церкви, що відбувся у Феофанії 27 травня 2022 року, який кардинально змінив реалії нашого церковного життя: Собор вирішив відокремити УПЦ від Московського патріархату, та висловив незгоду з позицією патріарха Кирила стосовно війни в Україні.

     Митрополит Онуфрій у зверненні з нагоди третьої річниці Собору наголосив: «Нажаль, після початку повномасштабного вторгнення, московський патріарх Кирил повністю став на бік російського політичного керівництва, послідовно виправдовуючи військову агресію проти України».

     Від початку війни в усіх храмах Української Православної Церкви під час кожного богослужіння невпинно лунає гаряча молитва за рідну Україну, за владу, за її героїчних захисників, подолання російської агресії та мир.

     Сьогодні, під час війни, наша країна і наш народ особливо потребує миру, злагоди, єдності, а не розбрату. Мільйони парафіян УПЦ, які люблять і шанують свого Предстоятеля, – це невід’ємна частина українського суспільства.

     Саме тому ми просимо Вас, Вельмишановний пане Президенте, відновити справедливість, яка буде не лише проявом сили держави, а й ознакою Вашої мудрості.

     Від імені мільйонів вірян, духовенства, чернецтва Української Православної Церкви звертаємось до Вас, Вельмишановний пане Президенте, з проханням захистити правду, честь, гідність і духовний авторитет одного з найшанованіших пастирів багатомільйонної Української Православної Церкви, та переглянути рішення про припинення громадянства України Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Онуфрія.

     Підносимо наші старанні молитви за Вас та Вашу родину.

     Хай бережуть Вас Небесні сили!

З глибокою повагою,

ЄПИСКОПАТ УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ

Агафангел, митрополит Одеський і Ізмаїльський, постійний член Священного Синоду УПЦ, депутат Верховної Ради України I скликання

Мелетій, митрополит Чернівецький і Буковинський

Антоній, митрополит Бориспільський і Броварський

Климент, митрополит Ніжинський і Прилуцький

Августин, митрополит Білоцерківський і Богуславський

Анатолій, митрополит Поліський і Сарненський

Агапіт, митрополит Могилів-Подільський і Шаргородський

Филип, митрополит Полтавський і Миргородський

Олексій, митрополит Балтський і Ананьївський

Никодим, митрополит Житомирський і Новоград-Волинський

Володимир, митрополит Володимир-Волинський і Ковельський

Євлогій, митрополит Сумський і Охтирський

Феодор, митрополит Мукачівський і Ужгородський

Володимир, митрополит Кам’янський і Царичанський

Філарет, митрополит Львівський і Галицький

Лонгин, митрополит Банченський, Герой України

Варсонофій, митрополит Вінницький і Барський

Олексій, митрополит Вознесенський і Первомайський

Боголєп, митрополит Олександрійський і Світловодський

Віктор, митрополит Хмельницький і Старокостянтинівський

Олександр, архієпископ Городницький

Іона, архієпископ Обухівський

Діодор, архієпископ Южненьський

Віктор, архієпископ Арцизький

Сергій, архієпископ Болградський

Веніамін, архієпископ Новосанжарський

Веніамін, архієпископ Хотинський

Сильвестр, архієпископ Білогородський

Пимен, архієпископ Рівненський і Острозький

Спиридон, архієпископ Добропільский

Амвросій, архієпископ Згурівський

Никодим, архієпископ Любецький

Кирил, єпископ Бишівський

Силуан, єпископ Герцаївський

Феодосій, єпископ Ладанський

Клеопа, єпископ Новоселицький

Никита, єпископ Івано-Франківський і Коломийський

Іаков, єпископ Дрогобицький

Іларій, єпископ Свалявський

Аркадій, єпископ Гостомельський

 Аліпій, єпископ Тарутинський

Анастасій, єпископ Овідіопольський

Пантелеімон, єпископ Батуринський

Іов, єпископ Кіцманський

Збір підписів триває                                                                                                                                                                         09.07.2025 р.

     Сьогодні, дорогі брати і сестри, ми святкуємо радісну подію – подію народження від праведних батьків святого Предтечі і Хрестителя Господнього Іоанна, який, за словом Самого Спасителя, був більший від всіх, хто був народжений від жони (див. Мф. 11, 11). Життя та служіння Господнього Предтечі свідчать саме про його велич, яка полягала не в самовільному звеличенні чи піднесенні над іншими, але у смиренному предстоянні перед Господом і проповіді Його Божественної правди, заклику до покаяння і сповіщенні прийдешнього Царства Небесного (див. Мф. 3, 2).

     «Царство Боже, – як зауважує святий апостол Павло, – не їжа і не пиття, а праведність, мир і радість у Святому Дусі» (Рим. 14, 17). Власне кажучи, життєвий приклад святого Іоанна Хрестителя – це є живий приклад цих апостольських слів, адже пустельний подвижник піклувався не про свій земний добробут чи комфорт, але, живучи праведно із духом та силою пророка Іллі, він виконував свою місію, суть якої була у наверненні багатьох синів Ізраїлю та приготуванні їх для Господа (пор. Лк. 1, 16-17), Котрому, як він вважав за смиренням своїм, він навіть, нахилившись, не був гідний розв’язати ремінця на взутті Його (див. Мк. 1, 17).

     Смирення перед Богом піднесло Предтечу на висоту святості і він став дійсно тим, кого ми пошановуємо наступним після Пресвятої Діви, Яка також прийняла Своє служіння Богоматеринства через смирення (див. Лк. 1, 38). Преподобний Антоній Великий навчає: «Як гордість і піднесення ума скинули диявола з висоти небесної в безодню, так смирення і лагідність підносять людину від землі на небо». Ці слова подвижника, котрий в своєму житті став одним із тих, хто наслідував аскетичний приклад святого Іоанна, неабияк важливі для нашої християнської свідомості, оскільки звертають нашу увагу на важливий момент, що смирення – це не проста чеснота, а спасительний помічник, який сприяє нашому сходженню на небесну висоту, де сонми святих ангелів приносять Господу хвалебні славослів’я.

     Служіння Господу – це найвища і найпрекрасніша справа, яка може бути для людини. Служити Богові можливо словом і справами, що ми і бачимо у житті Предтечі, який служив Творцю нелицемірною проповіддю, дієво тримаючись того, про що сповіщав оточуючим, серед яких були різні верстви суспільства і в цьому суспільстві він не утверджував власний авторитет, але активно наголошував: «Слідом за мною йде Сильніший за мене … Він буде хрестити вас Духом Святим» (Мк. 1, 7-8). Ці слова згодом і здійснилися: Христос прийшов на ріку Йордан до Іоанна прийняти хрещення для виконання всієї правди (див. Мф. 3, 15), а сам Іоанн за прихильність до правди Господньої був ув’язнений і усічений мечем для вдоволення примхи розпусниці.

     «Відкиньмо діла темряви і зодягнімося у зброю світла» (Рим. 13, 12), – закликає нас апостол Павло в уривку із Послання до Римлян, яке пропонується нашій увазі в сьогоднішній святковий день. Дослухаючись до цього заклику, будемо мати перед своїми очами святого Іоанна Предтечу, навчаючись від нього справжнього благочестя, яке рясно розквітло в нього у пустелі, і вірності Господу, наближене Царство Якого Хреститель проповідував серед людей (див. Мф. 3, 2), а нині в цьому Царстві оспівує свого Владику із сонмами Ангелів Божих.

     Проте до Божого Царства Господь кличе всіх без виключення і людині потрібно прийняти це Божественне запрошення – прийняти щирим серцем і відкритою душею, щоб не уподібнюватися до тих фарисеїв, на лукаві наміри котрих Предтеча виголошував: «Поріддя єхидни, хто підказав вам втікати від майбутнього гніву? Принесіть же плід, гідний покаяння!» (Мф. 3, 7-8). Втім, заклик до плідного покаяння стосується не лише фарисеїв, оскільки він є актуальним для всіх, хто прагне успадкувати Царство Боже, позаяк неможливо здобути вічне життя поруч із Господом і Його праведниками, якщо земне життя жодним чином не було засвідчено прагненням до вдосконалення та полишення негідних вчинків; Вічне Царство неможливо здобути, якщо в земному житті людина не плекала благочестя і не трудилася над знищенням в собі терену пристрастей.

     Всі люди народжуються на землі для подальшого входження до життя вічного, але вічність кожного починається із нашого вільного вибору тут і зараз. Свого часу преподобний Силуан Афонський говорив такі слова: «Не спасуться тільки ті, що не хочуть покаятися; і багато я плачу, шкодуючи їх». Як бачимо, афонський подвижник також звертає нашу увагу на право вибору, яке було дане людині від самого її створення, щоб використовувати його для свого блага, хоча, на жаль, часто ми застосовуємо його не для користі своєї безсмертної душі. І святий Предтеча, і Сам Христос закликали до покаяння, хоча і не всі дослухалися цього заклику.

     Сьогодні для нас велике свято, адже народився вірний служитель Господній, невтомний проповідник Небесного Царства, сосуд благочестя і Євангельської правди. У всі часи в нашому світі лунає проповідь, яка кличе до єднання із Богом, до життя із Ним. Пошановуючи великого пророка і Предтечу Господнього Іоанна, не будемо закривати свого серця від Бога, не будемо шкодити своїй душі непотрібними для неї гріхами, але всіма своїми силами докладемо необхідних зусиль, щоб здобувати спасительні чесноти, творити благі справи і прямувати до Царства нашого Спасителя, Котрий прославив Свого дивного угодника та служителя, до якого ми приходимо у смиренні серця, щоб попрохати його: «Предтече Спаса Іоанне, моли Бога за нас».