Милістю Божою, дорогі брати і сестри, ми досягли святкування великого торжества Благовіщення Пресвятої Діви Богородиці, у єдиному пориві серця прославляючи Непорочну Владичицю. Свято Благовіщення звертається до нас величним смиренням та невимовною довірою до Бога, Котрий прославив Ту, Яка не перечила Творцю, а покірно прийняла слово, що було передане Їй від Архангела (пор. Лк. 1, 38). Дивлячись на цей епізод Священної історії, ми сотні років звеличуємо Чеснішу від Херувимів і незрівнянно Славнішу за Серафимів – Царицю неба і землі.

Завершальні слова події Благовіщення свідчать нам про те, що Богородиця справді стала непорочним Сосудом, із якого нам була подана животворча Манна – Сам Спаситель Христос, Якого Вона любила як Сина, звертаючись до Нього з абсолютною довірою, як до Бога і Господа. Святитель Афанасій Великий зазначає, що у згаданих словах Діви Марії: «се, Раба Господня; нехай буде Мені за твоїм словом» ми можемо спостерігати висловлення про те, що Богородиця стає готовою Скрижаллю, на Якій Божественний Писар пише все, що завгодно Йому, оскільки Він Єдиний, Хто володіє над всім світом і тільки він Єдиний творить те, що лише забажає.

Наскільки важливо для християнина мати в житті подібну довіру і, власне кажучи, неухильну вірність Богові. Пресвята Діва – це зразок різноманітних чеснот, це благочестивий адамант, який пронизаний променями Сонця Правди Господа Ісуса Христа. Все наше життя ми покликані постійно наближатися до Бога, адже для людини, котра іменує себе віруючою, це має бути природньою потребою її духовного організму, потребою безсмертної душі, яку ми разом з життям нашим на будь-який час віддаємо Богові.  

Господь все чинить, згідно із Своєю Божественною любов’ю, і ми, в свою чергу, також маємо являти перед Ним цю дорогоцінну чесноту. Святитель Димитрій Ростовський у своїх витончених повчаннях зауважує наступне: «У людей любов різниться за видами: особливим чином люблять батьків, інакше друга, інакше сина. Любов же Пречистої Діви не мала відмінностей, бо той Єдиний, Якого Вона любила, був для Неї і Отцем, і єдиним Сином, і Женихом Нетлінним. Вся Її всеосяжна любов направлялася до єдиного Бога, і задля неї Вона названа і нареченою Святого Духа». Тобто, як можемо сказати, любов Богородиці була цілковито направлена в бік Господа, що має стати і для нас насущною потребою нашого земного буття, яким ми готуємо себе до входження до вічності.

Для християнина вічність має стати тією метою, яку ми втілюємо в життя вже тут і зараз. Кожна наша блага справа, кожен добрий вчинок має говорити про те, що ми правдиво прагнемо увійти до реальності вічного буття з Богом та Його Непорочною Матір’ю, реальності буття зі святими та праведними душами, реальності перебування разом з Небесними безплотними силами, один із котрих свого часу сповістив велику радість для Откроковиці Марії.

Святитель Миколай Сербський, розмірковуючи про сьогоднішнє торжество, говорить: «Ніколи жоден вісник не приносив більш радісної звістки землі, проклятої за своє відчуження від Бога і за свій союз із похмурим сатаною, ніж світлий і дивовижний Архангел Гавриїл. Чиї уста його не прославлять, чиє серце йому не подякує! Ніколи жодна джерельна вода не була настільки чистим дзеркалом сонця, як Пречиста Діва Марія була Дзеркалом чистоти». Слова цього архіпастиря важливі тим, що він звертає увагу на чистоту – чистоту Пречистої Богородиці і чистоту Архангела, – і це доволі важливий акцент цього свята, яке пронизане непорочністю слухняної Раби Господа Вседержителя та вірною чистотою служіння Ангельського.

Нам також слід наповнювати власне життя цими спасительними чеснотами, за кожної можливості прагнучи до їхнього примноження і здобуття все нових і нових чеснот, щоб також стати гідними працівниками Господнього Виноградника, де нашою милостивою Наставницею також буде Богородиця, оскільки не існує такого елементу благочестя, в якому би Вона не стала Досконалою, подаючи і кожному з нас приклад подібної досконалості. Саме тому наші молитви сьогодні мають бути молитвами з проханнями про допомогу Пресвятої Діви у зрощенні доброчесності, не забуваючи при цьому підносити і особливі подячні молитви, що у належний час Вона не відмовилася від Свого великого служіння, Вона стала готовою прийняти його і пронести через усе Своє земне життя, упродовж якого була Предстальницею за рід християнський і продовжує бути нашою Заступницею і після прийняття Її непорочної душі Сином і Спасителем Христом.

Сьогодні ми прославляємо Богородицю, поклоняючись Єдинородному Сину. Важливо звернути увагу також і на те, що свято Благовіщення – це виняткова подія, коли Бог Слово став Плоттю (пор. Ін. 1, 14) і цієї Плоті ми тепер маємо змогу причащатися за кожною Божественною літургією. Лише одне смиренне рішення стало наслідком спасіння всього людства, наслідком того, що ми знову маємо можливість повернутися до райського блаженства поруч з Богом і повернення це стає можливим через смирення, покірність волі Бога та щирий послух Його Господньому слову. Хай сьогодні любов Пресвятої Діви до Господа стане і нашим просвіщенням сердець для ще більшої любові до Творця, просвіщенням наших душ для прагнення до благочестя, просвіщенням нашого розуму, щоб нелицемірно усвідомлювати безумовну важливість прямувати до Господа, Раба Якого нині прийняла до Свого пречистого і непорочного Лона Спасителя світу. Амінь!

Дорогі брати і сестри! Сьогодні ми згадуємо величну подію Входу Господнього до Єрусалиму, де вже за декілька днів відбудуться світоспасительні події, що приведуть нас до порожнього Гефсиманського Гробу Христового Воскресіння. Однак, нині ми лише входимо до древнього Міста Миру разом зі Спасителем і Богородицею, апостолами і праведним Лазарем. Святий апостол Іоанн оповідає нам про атмосферу, яка царює біля брами: народ урочистими вигуками вітає Господа Ісуса і торжествує, всі радіють, незважаючи на вік чи стать. Але наскільки щирим було це вітання, якщо знову ж таки звернутися до опису подій євангелістом Іоанном, котрий говорить, що «тому й зустрів Його народ, бо чув, що Він учинив … диво», коли «викликав із гробу Лазаря і воскресив його з мертвих» (Ін. 12, 17-18)?

Так, наш Господь – Всемогутнє джерело будь-яких благ, милості, добра, милосердя і любові. Господь володарює світом і всім, що є в цьому світі; Господь володарює над життям і не зважає не тенета смерті. Але для віруючого християнина головне саме те, що Бог є не просто подателем тих чи інших див, а те, що Він є для нас найголовнішою метою нашого життя, коли ми прямуємо до Нього не для того, щоб стати свідком нового чуда, а для того, щоб залишитися поруч з Ним назавжди, адже виключно з Ним заспокоюється наше серце і душа здобуває вкрай необхідну для неї духовну тишу.

Втім, сьогодні в Єрусалимі панує не тиша, а галас людей, котрі вийшли назустріч Спасителю. Знаючи те, що має відбутися за декілька днів, ми можемо лише припустити, що деякі серед цього галасливого натовпу дійсно бажали побачити обіцяного Месію – нащадка пророка і царя Давида, Котрий прийшов для спасіння людства від рабства гріха. Можемо лише припустити, що серед народного шуму справді були серця, які тихо молилися та раділи приходу Господа Ісуса і їхня радість була такою ж, про яку колись напише первоверховний апостол Павло: «Радуйтеся завжди в Господі; і ще кажу: радуйтеся … Господь близько» (Флп. 4, 4-5).

Господь близько… Ці слова святого апостола ніколи не мають втрачати своєї спасительної актуальності, тому що наближення Господа до нас є напрочуд великою відповідальністю. Господь близько до нас – і ми це розуміємо, але чи розуміємо ми необхідність того, аби й самим ставати дедалі ближчими до Бога, до Його Царства вічності і блаженства, до благочестя і належного життя, згідно з цим добродійностями? Нам чудово відомо, що Бог приходить до Єрусалиму не задля отримання тріумфальних лозунгів у Свій бік, а щоб в найшвидшому часі звершити там найголовнішу справу, для якої Він воплотився – спасіння людини.

Для християнина спасіння – це синергія, тобто співпраця, Бога і людини. Господь подає людині всі блага, які тільки наявні в Нього, а вже від людини залежить, прийняти ці блага чи ні. У преподобного Симеона Нового Богослова ми знаходимо таку заувагу: «Спасти людей без їхньої волі і з примусу – це здалося б скорботним для тих, хто не бажає спастися». Ці слова святого Симеона важливі тим, що ними він звертає нашу увагу на величний дар людині від Бога – дар свободи і власного вибору. Тільки людина вирішує прямувати їй за Богом чи ні; тільки людина вирішує трудитися їй задля здобуття спасіння чи ні; тільки людина обирає шлях, за яким вона прийде або до вічного життя поруч з Богом, або знехтує цією можливістю і опиниться під владою пітьми і смерті.

В Єрусалимі, Віфанії та інших містах і селищах знайшлися ті, хто бажав прямувати за Христом. В одних місцях таких людей було дуже багато, в інших – це могли бути лише одиниці; одні обрали крокувати за Спасителем аж до вічності, інші ж – спокусилися і відступили від Нього, або ж навіть розчарувалися у Христі тільки тому, що від самого початку свого прямування з Ним бажали отримати не вічність, а лише тлінні тимчасові блага. Саме тому, якщо йти за Господом Ісусом, належить усвідомлювати, що від Нього ми отримуємо не земний комфорт і не матеріальні цінності, адже вони дуже легко втрачаються, а здобуваємо можливість увійти до Небесної скарбниці, де жодні земні категорії не здатні поцупити скарби, які приготував Господь тим, хто від щирого серця і смиренної душі возлюбив Його (пор. Мф. 6, 19; 1Кор. 2, 9).

До такої любові ми й покликані прагнути у своєму житті. Прекрасну настанову нам залишив преподобний Порфирій Кавсокаливіт, котрий навчав: «Любов до Христа – це щось відмінне від мирської любові. Вона не має кінця, не має насичення. Вона дає життя, дає силу, дає здоров’я, дає, дає, дає… І чим більше дає, тим більше людина хоче любити, тоді як людська любов може розбестити людину, затьмарити її розум». Настільки точні зауваження, якими не слід нехтувати! І вони ж дуже актуальні сьогодні, коли ми згадуємо Вхід Господній до Єрусалиму, оскільки натовп народу бажав лише прийняти від Христа, але аж ніяк не дати йому чогось.

Можна сказати, що ж могли дати єрусалимляни, крім своїх гучних викликів та пальмових гілок? Відповідь на це питання ми знаходимо у Святому Письмі: «Сину Мій! Віддай серце твоє Мені, і очі твої нехай спостерігають шляхи Мої» (Притч. 23, 26). Шлях Бога – це спасительний шлях до Гефсиманського Гробу, перед яким безумовно перебуває Голгофа. Неможливо любити без жертви, про що і Спаситель говорить Своїм учням, акцентуючи на Своїй Жертві, яку Він приносить за інших (Ін. 15, 13). Сьогодні, дорогі брати і сестри, наші серця звернені до Господа, Котрий в супроводі Своєї Матері, найближчих Йому людей та свідків Його чудес, входить до міста, де Йому належить звершити Найбільшу Жертву цього світу – принести у Жертву Самого Себе задля того, щоб подарувати нам спасіння, причасниками якого бажаю стати всім нам! Амінь

Сьогодні, дорогі брати і сестри, Святе Євангеліє відносить нас до славнозвісного міста Віфанії, яке Христос не просто відвідав задля вербальної проповіді, але явив там Свою Божественну славу (пор. Ін. 11, 4), воскресивши власного друга – Лазаря. Воскресіння Лазаря є одним і трьох випадків, описаних в Євангелії, що говорять нам про повернення до життя: першою воскреслою людиною стала дванадцятирічна донька капернаумського начальника синагоги Яіра (пор. Мк 5, 41), другим воскреслим став син загорьованої наїнської вдови (пор. Лк. 7, 11-15) і, нарешті, третього воскреслого ми згадуємо сьогодні – напередодні Входу Господнього до Єрусалиму.

Воскресіння – це виняткова реальність буття, на яку може вплинути тільки Сам Господь. Людство, понівечене ранами гріховного непослуху, не може розпоряджатися своїм життям настільки, щоб мати змогу повернутися після його завершення, а Бог не тільки має таку змогу, але й дієво являє її. Донька Яіра, син вдови і друг Христовий Лазар демонструють нам велич Господньої любові до людини, любові, яка переплетена із Божою милістю та милосердям. Ці три воскреслі люди є свідченням того, що Христос дійсно є воскресінням і життям, а віра в Нього є запорукою того, що навіть після смерті на людину очікує життя (пор. Ін.11, 25).

Життя, яке дарує нам Бог – це саме те життя, до якого має прагнути кожен віруючий християнин. У всіх нас земне перебування має своє завершення: для одних воно тривале і насичене, для інших – навпаки. Однак, вірно зауважує преподобний Іоанн Кассіан Римлянин, що «будь-яка довготривалість теперішнього життя здається нікчемною перед тривалістю майбутньої слави, і всі скорботи зникнуть від споглядання безмірного блаженства, згинуть, як дим, ніколи не з’являться, як згасла іскра». Праведний Лазар отримав можливість двічі жити, але обидва рази він зробив свій вибір на користь Христа, що навіть удостоївся називатися Його другом (пор. Ін. 11, 11) і тепер ця Божественна дружба оселила Його в Царстві вічного блаженства, де палає невгасаючий вогонь Господньої любові.

Господь воскрешає Лазаря у місті, де за деякий час вознесеться від землі до неба (див. Лк. 24, 50-51). Проте Вознесіння Христове не є закінченням Його піклування про людину, закінченням Його любові до нас чи закінченням прийому Ним наших молитов, адже, як зазначається святим Павлом в сьогоднішньому Апостольському читанні Послання до Євреїв, «Ісус Христос учора, і сьогодні, і на віки Той Самий» (Євр. 13, 8). Це те, що ми з радістю приймаємо, тому що Христос завжди поруч з людиною, ба більше – завжди з нашою безсмертною душею, на яку очікує у Своєму Царстві, де перебувають праведники, які також стали Його друзями через виконання Його спасительних заповідей (пор. 15, 14), найголовнішою з яких є любов (пор. Мф. 22, 37-38).

Любов спонукала Бога до спасіння світу і віддання Єдинородного Сина в жертву задля його життя (пор. Ін. 3, 16); сьогодні ж любов привела Христа до Віфанії – привела до людей, яких Він любив (пор. Ін. 11, 3; 5). Любов перемогла смерть! Існує такий вислів: «Сказати людині: „Я тебе люблю”, означає сказати: „Ти ніколи не помреш”». Ці слова відносять до авторства і філософа Габріеля Марселя, і до митрополита Сурозького Антонія, і до преподобного Софронія Есекського, чи навіть до романіста Альберта Камю. Але хто би не був першим автором цих слів, перед нами постає важлива потреба людини – людина потребує любові! Втім, справжня і досконала любов здобувається людиною тільки поруч із Богом.

Воскресіння також є наслідком любові, позаяк для чого повертати того, кого ти не любиш? Це виглядало би дивно. Але Господь готовий повернути до життя кожного віруючого, для якого не існує влади смерті і тління, а лише перебування у царській славі Безсмертного Бога та Його нетварному сяйві. Покликання ж християнина полягає в тому, щоб направляти свою любов до Господа, до благочестя і до Божого Царства. Одного разу древній подвижник авва Євпреній сказав: «Хто любить земне, більше за Небесне, той позбудеться і Небесного і земного. Хто ж шукає Небесного – владика для всього світу». В чому полягає таке володарювання? Насамперед в тому, що людина від початку була створена для панування над світом (пор. Бут. 1, 26), живучи в променях любові Бога, від Якого наші прабатьки віддалилися через непослух, а ми повертаємось до Нього саме через зрощення в собі нелицемірної любові.

Згідно з Переданням Церкви, праведний Лазар після свого воскрешення став єпископом Кіпру, але більше ніколи не посміхався через те, що за ті декілька днів перебування за межею життя став свідком жахів пекла. Цей факт із житія Кіпрського архіпастиря має не просто надихнути, але й спонукати нас до переосмислення власного життя: що для нас є реальною цінністю, чим ми повинні наповнювати своє життя і, найголовніше, – обрати саме той вектор цього життя, що вкаже нам вірний шлях до спасіння.

Нинішній день, коли ми згадуємо воскрешення праведного Лазаря Чотириденного, хай стане для нас днем саме таких роздумів. Не забуваймо про те, що Незмінний у всі віки Христос завжди поруч з нами Своєю любов’ю та піклуванням. Якщо ми живемо разом з Богом, то нам ніщо не може нашкодити. Не може нашкодити навіть смерть, з тенет якої Христос забрав Свого друга, до цього забрав також двох людей, хоча їх могло бути і значно більше, оскільки Святе Євангеліє має межу свого наповнення, як про це говорить апостол любові Іоанн Богослов (пор. Ін. 21, 25). Сьогодні, звертаючись у молитві до праведного Лазаря, будемо підносити свою подяку і Богові, разом з пророком Давидом виголошуючи: «Коли я піду навіть серед смертної тіні, не злякаюся зла, бо Ти зі мною» (Пс. 22, 4). Амінь!

Милістю Божою, дорогі брати і сестри, ми з вами досягли п’ятої неділі Великого посту, коли ми прославляємо преподобну і богоносну матір нашу Марію Єгипетську, житіє якої вже лунало цього тижня за богослужінням, коли звершувалося читання Великого покаянного канону преподобного Андрія Критського. Обидва цих подвижника слугують нам живими прикладами покаяння та рішучої відмови від гріха, прикладами смирення перед Богом та дієвої праці задля успадкування Царства Божого, де на кожну вірну душу очікує Христос, зодягнувшись у Якого, за сьогоднішнім словом первоверховного апостола Павла, християни вже не різняться за етнічним чи соціальним походженням, не різняться і за статевою приналежністю, тому що для Бога ми всі однакові діти (пор. Гал. 3, 26-28).

 Батьківська любов є винятковим почуттям для людини, адже така любов завжди асоціюється із найвищими проявами піклування, турботи та допомоги. Втім, любов Бога до людини значно і значно більше, оскільки навіть коли земні батьки допустять забути про власне дитя, то Господь жодним чином не вчинить такого по відношенню до людини (пор. Іс. 49, 15). Саме тому кожна людина є безцінним скарбом в очах Бога, Котрий сотворив нас для блаженного життя в Раю, для служіння Йому у святості та правді і вічного життя поруч із Ним. Про це нам особливим чином нагадує період Великого посту, дні якого наповнені витонченими текстами, що нагадують людині про її природнє призначення – життя із Богом, – а в разі порушення цього стану – якомога скорішого повернення до нього спасительним шляхом щирого покаяння.

 На цьому шляху ми можемо прохати допомоги у Господа та бачити інших праведників, які вже торували цей шлях власним хрестоношенням та щирою молитвою – молитвою, що насичена смиренням і, що доволі важливо, істинною вірою. Таку віру ми зустрічаємо сьогодні у Святому Євангелії, коли грішна жінка прийшла до будинку фарисея Симона для подальшого помазання ніг Спасителя ароматним миром. Христос не проганяє її, не гребує її вчинком і не проголошує в її бік навіть найменшого нарікання чи викривання, але приймає її посильний дарунок та прощає їй гріхи, вказуючи на причину такого прощення і цією причиною стала її віра, споглядаючи на яку Господь дарував грішній жінці спасіння і відпустив у мирі (див. Лк. 7, 37-50).

 Грішницею була і єгипетська дівчина Марія, котра з молодих років стала рабинею гріха, але у свій час змогла прийняти рішення відмовитися від нього. Одне вірне рішення призвело до того, що безіменна єгипетська розпусниця на крилах покаяння здійнялася на небесну висоту та прославилася на весь православний світ. Тут доречно буде згадати слова іншого, не менш видатного наставника в покаянні, преподобного Єфрема Сиріна, котрий одного разу висловився про те, що «Церква – це не зібрання святих, а натовп грішників, що каються». Чим важливі ці слова? Насамперед тим, що кожен із нас має недуг гріха, проте кожен по-різному здатний боротися з ним, однак саме в такій боротьбі і виявляється наше реальне ставлення до власного спасіння: боротьба виявляє бажання людини прагнути до Христа, до Нетлінних Обителей блаженства та вічності у Бозі; а от пасивність є жахливою констатацією того, що самій людині, як би це трагічно не звучало, комфортно перебувати в тенетах гріха і поступово занурювати свою душу до пітьми непроглядного мороку загибелі.

 Християни – це люди світового світла (пор. Мф. 5, 14), але аж ніяк не пітьми. Якщо ми правдиво сповідуємо свою віру і торуємо стежину назустріч Христу, то не можемо нехтувати тією Жертвою, яку Він приніс за всіх нас на Голгофському Хресті. Господь звертається до нас в сьогоднішньому Євангелії, промовляючи, що «Син Людський не для того прийшов, щоб Йому служили, але щоб послужити і віддати душу Свою для визволення багатьох» (Мк. 10, 45). Сам Господь подав людині власне служіння і подальше визволення, що вже є безумовною причиною бути Йому вірними! Гріх всілякими спокусами віддаляє людину від Бога досить швидко і непомітно, але тільки маючи своїм помічником покаяння ми здатні знову повернутися на вірний шлях спасіння, обставлений дороговказами різноманітних чеснот.

 Якщо ми зазирнемо до житія йорданської пустинножительки Марії, то зустрінемо її дійсно смиренне та наповнене покаянням питання до преподобного старця Зосими. Тоді матір Марія звернулася до нього: «Заради чого ти, чоловіче, прийшов до мене грішної? Заради чого побажав бачити жінку, оголену від усякої чесноти?». Марія, яка на той час вже просіяла неабиякою праведністю, мала велику силу молитви, сподобилася знати і цитувати Святе Письмо, яке навіть ніколи не тримала в руках, збентежилася від зустрічі зі старцем-ієромонахом. Вона вважала себе недостойною грішницею навіть після стількох років пустельного перебування та молитов, зрошених сльозами покаяння, коли на ґрунті її душі вже перебував витончений садок доброчесних квітів.

 «Слава Господу, що Він дав нам покаяння, і покаянням ми всі спасемося, без винятку», – так виголошує преподобний Силуан Афонський. Це справді велична причина піднесення слави нашому Творцю, Котрий не відвертається від людини після стількох відступлень, гріхів і непослуху. Господь залишається з людиною та подає їй можливість покаятися у гріхах, щоб людина знову повернулася до батьківського дому – Царства Божого. Жодні земні матеріальні цінності, жодні тлінні вподобання та захоплення не в змозі замінити людині найголовнішого – життя у Бозі. Людина не може жити без Господа, що є безумовним фактом нашого буття і такі живі приклади, як нині шанована йорданська подвижниця преподобна Марія, це підтверджують власним життям та зразком щирого і нелицемірного покаяння, сходинками якого ми здатні здійнятися від землі до благословенних Обителей Люблячого Небесного Отця. Амінь!

Сьогодні, улюблені у Христі брати і сестри, нас зібрало дивовижне за своєю унікальністю великопісне богослужіння, коли ми звершили повне читання Великого покаянного канону преподобного і богоносного отця нашого Андрія Критського, зворушливими тропарями якого ми розпочинали наш постовий шлях на початку Першої седмиці Святої Чотиридесятниці. Із особливим трепетом ми вкотре долучилися до молитви, яка наповнена живими покаянними переживаннями, неабияким смиренням перед Творцем та величною любов’ю до Нього, щоб знову стати співмолитвениками дивовижного подвижника Христової Церкви – преподобного Андрія.

 У Святому Євангелії наш Спаситель навчає: «Просіть, і дасться вам; шукайте, і знайдете; стукайте, і відчинять вам; бо кожен, хто просить, одержує, і хто шукає, знаходить, і хто стукає, тому відчинять» (Мф. 7, 7-8). Це повчання Господа Ісуса можна застосувати до сьогоднішнього дня читання Великого канону, адже його прекрасними тропарями ми також прохали Небесного Отця у молитві та шукали Його Господньої милості, стукали до дверей Його Божественного милосердя і прохали у Нього власного помилування, усвідомлюючи свою неміч перед Його величчю Вседержителя. Однак, поруч з Божою милістю, християнину у молитві слід прохати про допомогу у пошуку різноманітних чеснот та шляхів до їхнього здобуття, а стукати до дверей Божого милосердя потрібно не певним пасивним чином, а дієвим виконанням тих заповідей, які для нас залишив Господь.

 Просіть, і дасться вам… Яким саме чином ми переживаємо цей заклик? Найпершим і найголовнішим переживанням має бути наше смирення, що веде нас до подібних прохань, адже Господь за Своєю благодаттю прихильний саме смиренним душам, як про це говорять не тільки новозавітні всехвальні апостоли (пор. Як. 4, 6; 1Пет. 5, 5), але й старозавітний премудрий цар Соломон (пор. Притч. 3, 34). Гордість – це згубна хвороба для душі, яка своїми діями вражає навіть величних праведників, а тому необхідно завжди бути обережними в духовній праці і навіть при найменшій симптоматиці починати прибігати до життєдайних ліків покаяння.

 Шукайте, і знайдете… Будучи християнами, для нас базовим пошуком має бути саме пошук Царства Божого та його правди, внаслідок чого людина отримує для себе і земні блага (пор. Мф. 6, 33), проте навпаки така дія не працює, оскільки неможливо через примноження земного достатку увійти до успадкування Небесного Царства. Все це ми можемо побачити і на прикладі преподобної Марії Єгипетської, котра з доволі юного віку провадила розгульне та безтурботне життя, не міркувала не те, що про своє майбутнє, але й навіть про завтрашній день. Однак вся її радість і веселощі виявилися лише оманливими тенетами диявола, з яких, як нам відомо з її житія, вона ще доволі довго визволялася вже навіть перебуваючи в пустельному усамітненні.

 Стукайте, і відчинять вам… Як часто нам доводиться вирішувати ті чи інші питання свого життя, боротися з клопотами чи думати над подоланням земних піклувань, але все це можна полегшити разом із Богом. Варто лише звернутися до Нього, з любов’ю та смиренням прохаючи Його всесильної допомоги, і Господь знайде шлях, який буде для нас кращим. Ми можемо бажати чогось конкретного і гадати, що тільки це єдиний універсальний варіант вирішення наших проблем, однак Сам Христос у Своїй Гефсиманській молитві дає нам приклад того, як необхідно звертатися до Небесного Отця, коли Своє нічне молитовне бдіння Він завершує словами: «Втім, не як Я хочу, а як Ти» (Мф. 26, 39).

 Вміти побачити волю Господа серед житейського моря є доволі чудовою рисою для духовного характеру християнина, хоча і виховується ця риса напрочуд складною та кропіткою працею. Преподобні Андрій Критський і Марія Єгипетська являють нам те, що Бог дивиться не на ієрархічне, соціальне чи побутове положення людини, але споглядає на наші серця та їхні наповнення, зазирає до глибин наших душ, шукає для них можливості бути просвіченими променями Його Божественного сяйва і торкається до нашого розуму, благословляючи кожну людину на добрі справи та подальше вдосконалення шляхом щирого покаяння, тема якого найбільш яскраво проходить лейтмотивом всього часу Святої Чотиридесятниці і підготовчого періоду перед нею.

 «Початковий ступінь покаяння, – говорить афонський подвижник Іосиф Ватопедський, – це жаль про скоєні помилки, наступний ступінь – виправлення помилкової дії, що спричинило порушення заповіді». Власне кажучи, обидва ступені ми можемо бачити на прикладах преподобного святителя Андрія та преподобної матері Марії. Життя святого Андрія аж ніяк не було безтурботним, але було насичене різноманітних подій, наслідок яких ми і чуємо, якщо уважно молимося за його Великим каноном, усвідомлюючи всі ті приклади зі Святого Письма, про які він талановито та влучно згадує у своїх тропарях. Так само і пустинножителька Марія пройшла доволі складний шлях, але змогла знайти в собі силу та рішучість залишити позаду себе всі горезвісні розваги, подорожі та спілкування, щоб з’єднатися із Тим, без Кого неможливо життя людини, яке вона власне і отримує від Того, Хто цим Життям і є (пор. Ін. 14, 6).

 «З чого почну оплакувати пристрасного життя мого діяння?» [ВК 1, 1], – хай це запитання, дорогі брати і сестри, ніколи не втрачає своєї актуальності в житті кожного із нас, щоб ми були гідними носити величне ім’я християнина. Хай це питання нагадує нам про те, що життя доволі швидкоплинне і невідомо, чи матимемо ми змогу для кінцевого оплакування своїх вчинків і, що навіть більш важливо, – розкаяння за свої вчинки. Господь упродовж історії людства явив багатьох подвижників благочестя, у яких ми можемо навчитися спасительним чеснотам в цілому і покаянню зокрема. Сьогодні цими вчителями перед нами постає Критський архіпастир і Йорданська жителька, які, звершуючи свої подвиги далеко один від одного, єдиними вустами закликають і нас піднести до Милосердного Господа блаженне прохання: «Помилуй нас, Боже, помилуй нас». Амінь!

Дорогі брати і сестри! Сьогодні ми з вами в духовній радості зустрічаємо вже четвертий недільний день Великого посту, прославляючи Синайського ігумена преподобного Іоанна Ліствічника, котрий «джерелами сліз душу очистивши і всенічними молитвами умилостививши Бога … удостоївся любові й краси Божої», якими тепер достойно насолоджується у вічній радості [ГВ, ст-ра, гл. 8]. Святий Іоанн упродовж багатьох століть збирає навколо себе монахів і мирян, до яких звертається із мудрими повчання щодо духовного вдосконалення на належного здіймання від землі до Небесної висоти, де і сам нині перебуває, підносячи Господу молитви про увесь світ.

 Згадуючи пам’ять преподобного подвижника у постовий період, ми покликані поглянути на його богоугодне життя, його власний духовний досвід, приклад нелицемірного прагнення досягти Божого Царства та ті способи боротьби з гріхами та пристрастями, які не просто стають на заваді сходження до Небесних Обителей, але й всілякими прийомами намагаються скинути людину від уже досягнутих вершин. Саме тому славнозвісний твір преподобного Іоанна і носить назву «Ліствиця, або скрижалі духовні» – назву, що вже говорить сама за себе. Його трактат є дивовижним сповіданням самого Синайського подвижника, про якого в синаксарі, що розміщений в богослужбовому послідуванні цієї неділі, ми читаємо, що «весь пере́біг життя його була безперервна молитва і безмірна любов до Бога».

 Молитва і любов – це ті чесноти, примножувати які належить кожному віруючому християнину, котрий стає на шлях наближення до Бога, озброюючись постом та утриманням у боротьбі проти гріха та пристрастей. У святого Іоанна Ліствичника можна взяти доволі гарний приклад необхідної практики задля цього, адже він, хоча і був справжнім аскетом, але життя його не було «понад міру»: понад міру ігумен Іоанн не споживав їжі, але й не утримувався настільки, щоб нашкодити Богом даному здоров’ю; понад міру він не використовував сон, однак і в лінощах ніколи поміченим не був; понад міру він не чинив нічого в своєму монастирі, але тим не менш суворо дотримувався чернечого уставу. Втім, в межах цієї міри він навчився не поспішаючи йти у бік Господа, залишивши і нам вказівки такого крокування до здобуття спасіння.

 Здобуття спасіння не приходить до людини випадковим чином, оскільки є тривалим і кропітким процесом підкорення наших тлінних бажань прагненню до Божого Царства. В цьому величному труді для нас неабияк важливо завжди бути готовими до спокус і подальшій боротьбі з ними. Як зауважує сам синайський преподобний, «перш за наше падіння біси показують нам Бога людинолюбним, а після падіння жорстоким», що є правдивим аспектом для зрощення в собі духовного міркування. Це міркування має базуватися на усвідомленні того, що Господь дійсно людинолюбний та милостивий, що немає гріха, який би перевищував Його милосердя та любов, однак це жодним чином не означає, що людина може дозволити собі жити у пристрастях, адже увійти до їхніх тенет доволі просто, але виплутатися із них можливо не всім.

 Шлях до Небесного Царства у святого Іоанна зображується на прикладі ліствиці, тобто драбини із тридцяти сходинок. Кожна сходинка присвячена окремому аспекту боротьби з гріхом та долученням до чеснот. Важливо звернути увагу на те, що ніхто, говорячи сучасною мовою, не може бути застрахований від падіння – ані той, хто тільки ступив на першу сходинку, ані той, хто вже знаходиться на сходинці тридцятій. Все це зумовлене тим, що постійно людина знаходиться в небезпеці бути полоненою дияволом, який, не маючи істини в собі, не встояв в істині, і тільки те й може, що займається загубленням людей, оскільки від самого початку є душогубом (пор. Ін. 8, 44).

 Душогубство диявола, як на це звертає увагу святитель Миколай Сербський, зумовлене «через ненависть і злобу, бо він знає, що люди повинні отримати Царство Небесне, яке він втратив». Саме так! Він втратив і тепер прагне такої втрати й кожній людині. Однак це не той шлях, який приготований для людства; наш шлях – це доброчесне крокування до Бога та абсолютне ігнорування підступів диявола, якими він намагається переконати людину в чомусь, що не відповідає дійсності. Як в Едемі диявол спокушав праматір Єву, так і до теперішнього часу він не залишає цієї згубної справи, у будь-який спосіб намагаючись показати людині солодкість гріха, приємність пристрасті і безневинність спокуси, справжня сутність яких може принести душі тільки гіркоту, прикрість і страждання.

 Боротьба з дияволом має починатися із покаяння – зміни свого ставлення до гріха через рішуче відречення від нього на користь дієвому благочестю. Проходячи ниву Великого посту, нам подається прекрасна можливість більш активно нагадати собі про цю боротьбу у наближенні до Голгофи, на якій першим увійшов до Раю розбійник, котрий знайшов в собі рішучість звернутися до Спасителя світу. Ми ж, в свою чергу, також маємо ті чи інші гріхи і прогрішення, від яких слід позбавлятися як від тягарів, що заважають здійматися сходинками духовної ліствиці, позаяк неможливо звершувати цей спасительний процес, маючи за спиною такий згубний і непотрібний для душі вантаж.

 Сьогодні преподобний Іоанн вкотре нагадав кожному з нас про важливість того, наскільки необхідно людині йти до Бога, підніматися до Нього ліствицею чеснот. Саме тому, улюблені у Христі брати і сестри, не будемо нехтувати можливістю використання цієї можливості, йдучи до Бога шляхом покаяння, яке, за словом святого Софронія Есекського, є до Нього єдиним шляхом, наприкінці якого на нас очікують невимовні блага любові та милосердя Господнього. Синайський ігумен показує нам, що досягти висот Небесного Царства можливо кожному. Кожному, хто правдиво усвідомив всю тлінність служіння пристрастям, у боротьбі з якими хай нам допоможе преподобний Ліствичник Іоанн! Амінь!

Господь мені дав можливість особисто знати Патріарха Іллю, я не одноразово був радо прийнятий у нього в гостях в Тбілісі, та приходилось мені супроводжувати його під час візиту в Україну.

Патріарх Ілля був надзвичайно талановитим ієрархом, високо духовним Патріархом, великим старцем ХХ-ХХІ століття.

Патріарх грузинського народу і Грузинської землі. Він говорив: «Роздумуючи про рідну землю, я інколи думаю про те, чого більше мене в Грузіі чи Грузіі в мені.» Він всеціло був відданий православній вірі і цінував істину та священне передання Церкви.

Хай Господь прийме душу Патріарха Іллі в Небесних обителях!

Сьогодні, дорогі брати і сестри, у смиренні та любові ми прославляємо Воскреслого Спасителя, схиляючи тілесні і душевні коліна перед знаменням перемоги життя над смертю, знаменням подолання гріха праведністю і ключем, яким була знову відчинена райська брама – поклоняємось Животворчому Хресту нашого Господа Ісуса, Котрий прийняв заради нас і нашого спасіння смерть на заміському Голгофському пагорбі, де Безгрішний прийняв покарання за грішників, а Слухняний (пор. Флп. 2, 8) за тих, хто спокусився і ослухався Небесного Отця. В єдиному пориві щирого славослів’я Церква Христова нині і приносить подяку Спасителю Христу, Який став Людиною для того, аби людина стала богом (свт. Аф. Вел.).

 Господь запитує в сьогоднішньому Євангельському читанні: «Яка користь людині, коли вона придбає весь світ, а душу свою занапастить?» (Мк. 8, 36). В цьому питанні ми можемо бачити велику трагедію людського життя, в якому ми часто багато часу та уваги приділяємо другорядним або взагалі непотрібним речам, забуваючи та нехтуючи значно важливішою працею – наближенням своєї душі до вічності шляхом спасіння та духовного вдосконалення. Жодна земна категорія будь-якої користі не може прирівнятися до користі, яку людина здатна принести своїй душі, адже душа створена для безсмертного буття, а не для того, щоб бути заручником тілесних жадань та тимчасових турбот, значимість і винятковість яких абсолютно втрачається перед межею, за якою на людину очікує вічність.

 Саме буття власної душі у вічності має бути пріоритетом християнина, котрий покликаний провадити своє життя у напрямку Голгофи, звершуючи, згідно зі словом Спасителя, і власне хрестоношення (пор. Мк. 8, 34). Так, святитель Миколай Сербський зауважує: «Головний дар Бога людині – богоподібна душа. І цей головний дар Бог свого часу вимагатиме назад. Нічого людина не може повернути Богові замість душі. Душа – цар, а все інше – раб. Не прийме Бог раба замість царя, не буде забирати тимчасового замість безсмертного». В якому стані буде відбуватися це повернення залежить виключно від самої людини, котрій ця душа і була свого часу подарована Господом. Земне життя дароване людині не для того, аби занапастити власну вічність відлученням від Творця, а щоб підготуватися до цієї вічності саме із Творцем. Це той важливий аспект нашого буття, яким не слід нехтувати, адже нікому невідомий власний відхід до Бога, оскільки у людини «як трава дні її, немов цвіт польовий – так цвіте вона, та вітер пронесеться над нею – і немає її, і місце її вже не впізнати» (Пс. 102, 15-16).

 Втім, християнин – цей той, хто завжди готовий до такого вітру, тримаючись за край ризи Господньої і споглядаючи на Животворчий Хрест, яким належить здійматися нам від землі до Неба. Святий первоверховний апостол Павло нагадує важливий момент нашого спасіння, говорячи, що ми були відкуплені великою ціною (пор. 1Кор. 6, 20) – цією ціною є пролита на Живоносному Хресті Кров нашого Спасителя. Усвідомлюючи цю велич любові Господа, християнину належить торувати свій земний шлях у напрямку Небесного Царства, шукаючи навіть найменшої можливості для здобуття чеснот, примножуючи навколо себе правдиву християнську любов та праведність, засіваючи навколо себе життєву ниву проповіддю Євангелія не тільки словом, але й відповідними вчинками.

 Святитель Ігнатій Кавказький звертає нашу увагу на те, що «вічна, сутнісна, духовна гідність наша полягає в тому, що ми є християнами; ціна, якою придбана нам ця гідність – безцінна». Безцінність нашої гідності також є проявом неупередженої любові Господа до нас, його творіння. І Животворчий Хрест – це підтвердження цієї неупередженості, підтвердження того, що заради людини Бог готовий заплатити найвищу і найбільшу ціну, яка тільки існує в цьому світі – готовий заплатити ціну Самим Собою. Не у гарних промовах, не у пишних вбраннях, а у смиренні Люблячого Бога ми відкриваємо Його могутність, Котрий Сам став Людиною, щоб простотою притч відкривати таємниці Небесного Царства (пор. Мф. 13, 34; Мк. 4, 34) і власним прикладом явити світові, що досконала любов неможлива без жертовності.

 Нашою відповіддю на жертовність Божу має бути відгук на заклик Спасителя: «Хто хоче йти за Мною, хай зречеться себе, і візьме хрест свій, і йде за Мною» (Мк. 8, 34). Однак навіть в такому серйозному заклику Господь залишає місце для свободи людини, котра була створена Ним вільною. Не говорить Христос, щоб ми йшли за ним із власним хрестом обов’язково, безумовно і безальтернативно, а дає нам проявити власний вибір, говорячи «хто хоче йти за Мною» – і християнин, це, звісно, та людина, котра не просто хоче, а не здатна навіть на мить уявити, що для неї відповідь може мати ще якийсь додатковий інший варіант.

 Проте ми не самотні в своєму хрестоношенні, позаяк із нами завжди Спаситель, Який готовий прийти на допомогу людині. Преподобний Паїсій Святогорець про це так говорить: «Тільки Хрест Христовий був дуже важким, тому що Христос через любов до нас, людей, не захотів використати для Себе Своєї Божественної сили. А після Розп’яття Він узяв, бере і братиме на Себе тягар хрестів кожної людини і Своєю Божественною допомогою і Своєю солодкою втіхою полегшує нас від болю випробувань». Яка велич любові Бога і Його піклування про людину! Скільки ми знаємо прикладів в історії, коли людство зраджувало Бога і відверталося від Його спасительних заповідей та велінь, але все одно Бог не відмовлявся від людини, продовжуючи її напоумлювати, чекати на її виправлення і повернення до Своїх люблячих батьківських обіймів. Сьогодні, дорогі брати і сестри, поклоняючись перед Животворчим Хрестом Господнім, будемо оспівувати Господа за явлені Ним милості, за наше спасіння, за можливість знову повернутися до колись втраченого Раю і піднесімо Йому щиру подяку, у смиренні та покаянні урочисто виголошуючи: «Хресту Твоєму поклоняємось, Владико, і святе Воскресіння Твоє славимо!». Амінь!

Сьогодні, дорогі у Христі брати і сестри, ми досягли другого недільного дня спасительного Великого посту, коли наші почуття та прагнення покликані бути значно активнішими у торуванні не тільки постового шляху, але й у примноженні щирого та непідробного благочестя. Постовий період звертається до людини із закликом до покаяння і дієвих вчинків, що будуть скорочувати відстань між людиною та брамою Небесного Царства, проте відстань до гріха робити якомога більшою і такою, щоб людина взагалі не мала жодного бажання повернутися на цю дорогу духовної пітьми та рабського мороку своїм пристрастям.

З особливими почуттями цього дня ми прославляємо одного із найвидатніших ієрархів та вчителів Православної Церкви – Солунського архієпископа Григорія Паламу, життя якого повністю було просякнуте вірності Господу, проповіді славнозвісної Ісусової молитви та вченню про нетварні Божі енергії. Монах, архієрей і богослов – таким різнобічним був цей великий святитель Христовий, у котрого кожен може знайти те, що в той чи інший період його життя для нього є більш нагальним. Саме тому, звертаючись до святого Григорія, ми прославляємо його щиросердечне благочестя та грандіозну сили молитви, звеличуємо його непохитну рішучість у питаннях віри та її вірного тлумачення, схиляємось у смиренні перед його величчю ієрарха, що була здобута ним правдивим святительським життям.

«Те, що ми істинно віримо Богові, – зауважує святитель Григорій, – нехай буде явленим на основі наших добрих справ і дотриманні Божих заповідей. А те, що ми православно віруємо в Бога, тобто прекрасно, затверджено і благочестиво мислимо щодо Нього, як це нам явити? – Тим, що ми одностайні, однодумні та односповідні з нашими богоносними отцями». Упродовж століть Христова Церква на Вселенських та Помісних Соборах формувала православне вчення про Спасителя, Пречисту Богородицю та істинність віри. І про це ж говорить Солунський архіпастир: неможливо вірити православно, якщо наші погляди не є тотожними з тими, що були затверджені протягом століть богоносними отцями. Як минулого тижня ми прославляли духоносність нікейських отців, котрі мужнього стали на захист богошанування, так і сьогодні ми оспівуємо святого Григорія, котрий, наслідуючи в тому числі і їхній приклад, проповідував правдиву Христову віру і готовність до її захисту.

Віра – це могутня сила, на яку Господь споглядає особливим чином. В Євангельському читанні, яке нашій увазі сьогодні пропонує Свята Церква, ми з вами вкотре стаємо свідками зцілення паралізованої людини у місті Капернаум. Всехвальний апостол і євангеліст Марк, описуючи один з моментів явлення цього чуда Господа і Його милосердя до людини, говорить про друзів паралізованого: «Ісус, бачачи їхню віру, говорить розслабленому: чадо! прощаються тобі гріхи твої» (Мк. 2, 5). Навіть не віра хворого чоловіка, а віра його товаришів спонукала Спасителя до зцілення, тому що Господь бачив їхні серця і відчував реальне наповнення їхніх душ, що нині приступили до Нього не для себе прохати чогось, а щоб недужний здобув зцілення від Подателя милості.

Все це перегукується з пошановуванням святителя Григорія, адже і він відстоював істинність віри не заради своєї користі або ж тим більше слави, ні! Праці святителя – це його сповідання, що базувалося на древній апостольській вірі, яка була прийнята християнами від них самих, затверджена богомудрими отцями та у всі віки відстоювалася люблячими Небесного Отця вірними душами, котрі разом із нині шанованим святителем могли виголосити: «Коротке – життя, близька – смерть, тлінний – цей світ, вічно перебуває лише інший світ». Таким ми маємо сприймати своє земне перебування, упродовж якого людина готується увійти до вічності. Втім, таке входження неможливе без вірності Богові, без гідного служіння Йому, без щирої молитви та благочестя, яке насичує наші духовні сили до більш активного провадження свого життя у променях Божественного світла.

Наш Господь є найдосконалішим джерелом світла, закликаючи до того, щоб і кожен з нас був світлом для світу (пор. Мф. 5, 14). З огляду на цей Господній заклик, цікавим є порівняння святого Григорія, який навчає тому, що «душа кожного з нас подібна лампаді, як єлей маючи вчинення добра, як гніт – любов, на якій спочиває, немов світло, благодать Божественного». Таким чином, кожен з нас має бути реальною лампадою Євангельського світла, для якої завжди має бути в достатку доброго єлею та гніту любові. Знову ж таки, це не щось занадто особливе чи надскладне, а цілком логічне порівняння для християнина, котрий має нести до цього світу проповідь про Христа, у Якого ми навчаємось чеснотам та беремо від Нього приклад любові, яку Він явив цьому світові найдосконалішим і найсвітлішим чином.

Солунський святитель вчив Божественному світлу, а ми, в свою чергу, також покликані до несення світла; Господній ієрарх проповідував важливість Ісусової молитви, однак і для звичайних мирян молитва не може втрачати своєї актуальності, оскільки поєднує нас із найголовнішим Співрозмовником – нашим Господом і Творцем; христославний богослов відстоював істинне православне вчення, але й ми, будучи вже християнами двадцять першого століття аж ніяк не можемо нехтувати догматами Православної Церкви або ж схилятися до невірних тлумачень стосовно Господа, Богородиці чи Церкви Божої. Зараз, коли ми знаходимося на великопісній ниві, будемо прохати у Господа сил та наснаги до зрощення у винограднику нашої душі грон благочестя, до непохитності у вірі, яку сповідує Христова Церква, звертаючись і до великого угодника Божого – святого Григорія Солунського, молитвами котрого нехай Господь благословить всіх нас до гідного проходження і подальшого постового шляху. Амінь!

У Першу неділю Святого і Великого посту ми, дорогі брати і сестри, урочистими піснеспівами та витонченими богослужбовими текстами прославляємо подію перемоги істинного вчення над єрессю, згадуємо посоромлення лжевчителів вірними служителями Божими; ми прославляємо подію, коли був проголошений догмат Сьомого Вселенського Собору щодо іконошанування, після чого вже упродовж не одного століття Свята Церква згадує цей тріумф, іменуючи його Торжеством Православ’я. Понад тисячу років Православна Церква тримається непорушних визначень, які стали плодом кропітких інтелектуальних та богословських праць святих отців, котрі зібралися в древньому місті Нікея, як свого часу там зібралися інші отці, що затвердили для нас першу частину славнозвісного Символу віри, яким ми цю віру, власне кажучи, і сповідуємо.

Ми з вами звикли до того, що в храмі і вдома нас оточують священні зображення – ікони. Ми молимося перед ними, прославляємо Бога, Пресвяту Богородицю та угодників Господніх, які зображені на них. Найголовніше, що ми підносимо славу не матеріалу, на який нанесено зображення, а підносимо славу тому, хто зображений на тій чи іншій іконі. Саме це і відстоювали святі отці на Вселенському Соборі, про який цього недільного дня згадує Свята Церква. Пошанування ікон не стало винаходом соборних отців, що зібралися 787-го року в Нікеї, оскільки вони лише підтвердили те, що було задовго до їхнього священного зібрання. «Ми у недоторканності зберігаємо передання Церкви, затверджені письмово чи неписьмово, – проголосили тоді богомудрі ієрархи, – одне з них наказує робити нові живописні зображення святих ікон, бо це, разом з історією Євангелія, є підтвердженням того, що Бог Слово істинно, а не з видимості став Людиною, і [це] служить для нашої користі» [Орос VII BC].

Протягом двотисячолітньої історії Церкви з’являлися різні єресі, оманливі вчення та нечестиві проповідники, які своїми лестощами намагалися похитнути єдність Святої Церкви та розпорошити вірне стадо Правдивого Пастиря Спасителя Христа. Втім, ще із апостольських часів всі важливі питання та загальнохристиянські виклики вирішувалися соборно, через що наша віра є вірою святою і апостольською, вірою, що ґрунтується на єдності та соборності, а не на одноосібних приватних рішеннях. Великою радістю для нас є те, що ми перебуваємо саме в такій Церкві – Церкві, фундамент Якої заклав Спаситель, будували всехвальні апостоли, піклувалися богонатхненні святі отці, а ми нині прийняли від них і продовжуємо тримати в серці істину віру у Христа, Котрий «прийшов для того, щоб [ми] мали життя, і мали з достатком» (Ін. 10, 10).

Який же достаток більший за життя може дати людині Господь? Святитель Іоанн Златоуст чітко і недвозначно дає відповідь на подібне питання, кажучи, що понад життя Бог дає людині Царство Небесне. З огляду на це, перед нами постає вся серйозність ієрархів, що мужньо і самовіддано стояли на сторожі істинності віри та захищали її від найменших підступів лжевчень. За свою мужність вони отримали свою нагороду на Небесах (пор. Мф. 5, 12), де перебуває їхній найголовніший Скарб (пор. Мф. 6, 19-21) усього життя земного і буття вічного – Господь Вседержитель, Який приготував для них належні Обителі (пор. Ін. 14, 2), до яких ми нині підносимо свої молитви, прохаючи у премудрих святителів заступництва та допомоги бути гідними чадами Церкви Христової.

Прославляючи в цілому подвиг і служіння отців не тільки Сьомого Вселенського Собору, але й всіх попередніх Соборів, ми радіємо і звеличуємо кожного із них. Але в час, коли слід було висловити свою рішучу позицію, вони часто ризикували не просто власним положенням, але навіть і життям. Преподобний Єфрем Сирін зауважує: «Твердість твоєї віри виявляється не тоді, коли тобі прислужують і ти вислуховуєш улесливі промови, але коли переносиш гоніння та побої». Ці слова неабияк точно можна віднести до отців Вселенських Соборів, коли єретики намагалися всілякими способами нашкодити істинним ієрархам, роблячи на них наклепи, знаходячи підтримку у «сильних світу цього» для їхнього залякування або переслідування. Багато імен наклепників ми вже ніколи не дізнаємось, проте безумовно завжди будемо пам’ятати тих, хто відстоював істинність та правдиву віру у Господа, Котрий ще в Старому Завіті промовив: «Я шаную тих, хто шанує Мене, а ті, хто зневажає Мене, будуть зневажені» (1Цар. 2, 30).

Будучи чадами Істинної Христової Церкви, ми покликані до правильного сповідання нашої віри і будувати своє життя на засадах цієї віри. Віра – це жива сила, свідчити про яку належить відповідними справами (пор. Як. 2, 26). Преподобний Никодим Святогорець щодо цього говорить наступне: «Віра має бути не лише правилом “як вірити”, а й правилом “як чинити”, вона полягає не тільки в тому, щоб нам правильно вірити, а й у тому, щоб нам жити, згідно з вірою». Всі ми є вірними нашого Люблячого Господа, Який сказав, що віруючий в Нього матиме життя вічне і буде воскрешений останнього дня (Ін. 6, 40).

Втім, дар вічного життя і прийдешнього воскресіння – це все не про привілей від Бога, а про чималу відповідальність перед Ним, адже ми є реальними проповідниками Господа, коли кожен наш вчинок чи слово говорить про нашу віру. Отці Вселенських Соборів в цьому випадку мають стати для нас великими вчителями, наука яких полягає в тому, щоб ми завжди і при будь-яких обставинах були готові дати відповідь про своє уповання (пор. 1Пет. 3, 15), дати відповідь про сутність нашої віри і відповідь ця має бути абсолютно щирою та непохитною. Саме тому, дорогі брати і сестри, у сьогоднішній день Торжества Православ’я нагадаймо собі ще раз про те, що ми – вірні Господа Ісуса, Котрий заснував непідвладну пекельній брамі Церкву (пор. Мф. 16, 18) і послав на проповідь апостолів (пор. Мф. 28, 19), котрі поставили богомудрих ієрархів, завдяки яким була збережена та православна віра, яку ми маємо радість сповідувати, прославляючи Причину всіх благ – Бога [див. Чин Торж. Пр.]! Амінь!