Милістю Божою, дорогі брати і сестри, ми сьогодні святкуємо величне торжество Стрітення Господнього, коли в древньому Єрусалимському Храмі зустрілися Старий і Новий Завіт, зустрлися старець Симеон та пророчиця Анна із Самим Господом Ісусом Христом, Котрого, згідно із Законом, принесли до Храму Пречиста Діва Марія та праведний Іосиф Обручник. Це була зустріч, на яку праведний Симеон чекав декілька століть, а все людство тисячі років; це була зустріч радості для доволі похилого в літах праведника, який нарешті побачив «світло на просвітлення язичників» і спасіння та зміг отримати жаданий для себе мир та спокій (пор. Лк. 2, 29-32).

Можна сказати, що свято Стрітення Господнього – це також свято Господнього світла, яке подається людині, щоб просвіченим шляхом людина мала змогу побачити вірний напрямок до Бога. Все життя християнина є мандрівкою до Господа і хоча у кожного з нас така мандрівка відрізняється за тривалістю, проте не за кінцевою метою – зустрітися із Творцем, зустрітися із Подателем спасіння, зустрітися із Тим, Хто просвічує Собою всю вселенну – кожного без винятку, адже «світло Христове просвічує всіх». От тільки одні бажають бути повноцінними причасниками такого світла, а інші тікають від нього, ігнорують або ще якимось чином приховуються від його животворчих променів.

Рано чи пізно кожній людині все одно доведеться зустрітися зі світлом Трисяйного Божества, але зустріч ця залежить від того, яким чином ми провадили своє земне життя. Ніколи не потрібно забувати про те, що всі ми були створені для вічності, але правдива вічність – це вічність буття християнина, який починає жити в ній прямо тут і зараз, щоб сподобитися життя у світлі, яке тьма не має жодної можливості огорнути (пор. Ін. 1, 5). Це те блаженне місце, куди ми покликані прийти задля отримання сили називатися дітьми Божими, прийняти Предвічного Бога у власні серця і стати вірними Йому (пор. Ін. 1, ), щоб із дивного світла сповіщати Його досконалості (пор. 1Пет. 2, 9).

Сьогодні ж проповідниками у променях цього дивовижного світла постають дві славнозвісні постаті – праведний Симеон та пророчиця Анна. Святий Симеон – освічений чоловік та знавець Святого Письма, якому через його збентеження дуже довго необхідно було чекати на Пришестя Спасителя, Якого він не просто дочекався, а навіть зміг побачити, взяти до рук і провістити Богородиці те, що Вона відчує через декілька десятиліть біля Голгофського підніжжя (пор. Лк. 7, 28-35). І праведна Анна – похила вдовиця, котра хоча й стала випадковим свідком принесення Богонемовляти до Храму, однак це не завадило їй після цієї неймовірної зустрічі проповідувати Господа Ісуса (пор. Лк. 7, 36-38).

Втім, всехвальний євангеліст Лука нічого не згадує стосовно того, що проповідь Анни якимось чином вплинула на те, щоб поруч із Храмом опинилася велика кількість народу чи навіть декілька людей. Люди не почули слів літньої проповідниці і продовжили звичний для себе ритм життя, що, власне кажучи, не зупинило початої справи Господа – справи нашого спасіння, спасіння всього людства. Так, до прикладу, у Слові з нагоді сьогоднішнього торжества святитель Амфілохій, єпископ Іконійський навчає: «Ісус Христос прийшов відновити всіх занепалих і спасти всіх загиблих, але Він не спасає нас без нас. Він прийшов просвітити всіх і світить усім, але ті тільки просвічуються, хто, у смиренні серця свого, визнаючи слабкість і оману розуму свого, вірують світлоносним і спасительним словам Його». Нині в Єрусалимі Його пресвітла присутність залишилася непоміченою, але прийде час і цей самий Єрусалим огорне пітьма (див. Мф. 27, 45; Лк. 23, 44).

Нині ж пітьма відсутня; нині світло сповіщає старий праведник і проповідує літня вдовиця, після чого Світло повертається до Назарету разом із Пресвятою Матір’ю та хранителем Її непорочної чистоти (див Лк. 7, 39). А ми, як християни, покликані нести проповідь про Христа до світу власним життям і вірою у світлоносні і спасительні слова Господа. Однак ця віра неможлива без їхнього засвідчення, яке має відбуватися дієво – нашими справами, як про це і пише брат Христовий по плоті святий апостол Яків Єрусалимський (пор. Як. 2, 17; 26).

Чому так важливо не тільки вірити, а й чинити, згідно із цією вірою? Святитель Кесарій Арелатський відповідає на це питання наступним чином: «Щоб ім’я християн ми носили не для суду, але для захисту, звернімося ж до благих справ, доки знаряддя захисту перебувають у нашій владі». Доки ми живі, ми маємо змогу проповідувати Спасителя навіть мовчазним чином – тим, що ми будемо говорити про Христа через виконання Його велінь та Божественних заповідей, адже Господні веління та заповіді, як нам добре відомо ще зі Старого Завіту, це те джерело праведності, що веселить серце, і те світло, що просвічує очі (пор. Пс. 18, 9).

Свято Стрітення Господнього – це свято зустрічі двох Завітів, зустріч світла для подальшого пронесення його по всій землі, а ще Свято Стрітення – це свято зустрічі Бога і людини. Втім, такі зустрічі свого часу відбулися і в кожного з нас у святій купелі Таїнства Хрещення. А ще зустріч Бога і людини відбувається щоразу, коли ми приступаємо до інших Таїнств Святої Церкви, найперше ж – Євхаристії. Головне, щоб кожна така зустріч була не номінальною участю у спільній молитві, а реальним переживанням Господа, як це ми бачимо у переживання святих Симеона та Анни, котрим довелося десятиліття і навіть століття очікувати на Пришестя Сонця Правди Христа, а ми маємо змогу за кожним богослужінням. Будемо пам’ятати про це, дорогі брати і сестри, тримаючи своє серце завжди в напрямку Христових променів! Амінь!

Друк

Дорогі брати і сестри! Євангельське читання цього недільного дня говорить нам про майбутнє людства, «коли ж прийде Син Людський у славі Своїй та всі святі Ангели з Ним, тоді сяде на престолі слави Своєї, і зберуться перед Ним усі народи» (Мф. 25, 31-32) для того, щоб розділити благословенних праведників і проклятих грішників. Особливим чином цей уривок Святого Євангелія відкликається в серцях віруючих людей, котрі через деякий час почнуть шлях постової ниви у стриманні, більш активній молитві та принесенні Господу плодів зміни свого життя у бік тих, про кого говорилося в першу чергу. Ми не знаємо точного часу цього Пришестя, оскільки навіть Христос перед цим пророцтвом закли́кав до пильності саме тому, що ані день, ані година цієї події залишаються невідомими навіть для Нього Самого (Мф. 25, 13). Тлумач Священного Писання монах Євфимій Зігабен щодо цієї невизначеності пише, що наш Спаситель «часто додає це, показуючи, що внаслідок невідомості останнього дня і години необхідно постійно пам’ятати про це».

«Коли ж прийде Син Людський…» (Мф. 25, 31), – лише ця невизначеність має спонукати віруючого християнина до тримання постійного духовного тонусу, благочестя та добродійності. Християнин має завжди бути готовим поєднатися із Христом, принести Йому плоди своїх чеснот та добрих справ. Це звучить дещо просто, однак саме в такій простоті проявляється наш Спаситель, Котрий обрав ясла і вертеп замість пишного палацу, простих рибалок і осіб сумнівної репутації в народі замість освічених фарисеїв та книжників, а Своїм Троном Царя – знаряддя ганебної страти для негромадян Римської імперії.

Так само просто Спаситель перераховує все те необхідне, що нас наближає до Нього, однак непоодиноко зустрічається в нашому земному житті: нагодувати голодного, напоїти спраглого, відвідати хворого чи ув’язненого, подати одяг тому, в кого він відсутній (Мф. 25, 35-36). Ми в цьому житті не є самотніми, оскільки, в першу чергу, із нами завжди перебуває Господь, а по-друге, – наші ближні, потреби яких навіть коли помітні не завжди можуть вирішуватися. Однак кожен із нас є винятковим творіння Господа, для Якого відсутні будь-які земні різниці між нами, а відмінністю залишається тільки наше наближення до Нього шляхом Його заповідей, деякі із яких ми і чуємо в сьогоднішньому читанні.

Виконання заповідей залежить від налаштування самої людини до їхнього виконання. Так, преподобний Макарій Єгипетський зауважує: «Тим, хто любить Бога, сприятлива і приємна праця виконання заповідей, тому що любов Божа робить подвиг легким і жаданим». Єгипетський подвижник вірно вказує на одну важливу деталь стосовно виконання заповідей – це любов: з одного боку необхідна любов людини до Бога, а з іншого – ця любов знову повертає людині прагнення до життя на фундаменті заповідей. Все це також є абсолютно природніми відносинами між Господом та віруючою людиною, адже і Христос незадовго до Своїх світоспасительних Страждань сказав, що Він полюбив апостолів, даючи приклад для любові між наступними поколіннями християн, як індикатора нашої приналежності до Нього у світі  і власне самої любові до Нього (пор. Ін. 13-34-35), що також буде підтверджуватися виконанням заповідей (пор. Ін. 14, 15).

Заповіді стосовно ближніх мають бути для нас нагадуваннями про те, що навіть за найменшої можливості ми можемо вчинити добро в ім’я нашого Спасителя. Або ж, як навчає преподобний Никодим Святогорець, по відношенню до ближніх – шануй усіх, як образи Божі, до всіх будь доброзичливим і твори благо для всіх по своїм силах. Втім, Христос сьогодні говорить про значно вищий щабель важливості ближніх – Він прирівнює їх до Себе Самого, говорячи: «Істинно кажу вам: так як ви не зробили цього одному з менших цих, то не зробили Мені» (Мф. 25, 45). В цих двох моментах є один кінцевий варіант: ближні – це і образ Божий, і Сам Христос, – все завершується Богом. Власне кажучи, Пришестя, про яке говорить Спаситель, також вказує на це – в невідомий час Господь прийде забрати благословенних, котрі ще за життя навчилися любити і Його, і своїх ближніх.

Християнство – це любов! Без любові християнство втрачає свій сенс, актуальність якого у будь-які періоди, віки чи епохи залишається незмінною: прямувати до Небесного Царства шляхом покаяння та постійного духовного вдосконалення за дороговказами любові із багажем чеснот та у спільності зі своїми ближніми, котрі торують свою дорогу аналогічним чином. В Божому Царстві немає місця для егоїзму, гордині чи чогось подібного, але в цьому Царстві безумовно знаходиться Той, Хто бажає для нас тільки найкращого, тому залишені нам заповіді та веління Божі – це не про приниження нашої свободи чи обмеження у правах на життя, а про спасительні рецепти, коли завдяки простим речам можна здобути дивовижні Обителі вічного блаженства.

«Коли ж прийде Син Людський…» (Мф. 25, 31), – нехай ці слова, дорогі у Христі брати і сестри, лунають для нас тоді, коли спокуса відвертає нашу увагу від благочестя та добродійності, заплющує наші очі чи затуляє наші вуха перед ближніми, які потребують допомоги. Син Людський вже одного разу прийшов і Його не прийняв народ, що мав величну честь називатися обраним Його народом (пор. Ін. 1, 11), а тепер цю честь маємо ми – християни (пор. 1Пет. 2, 9). Якщо ми дійсно обрані, то хай нашим свідченням про це буде виконання заповідей, вміння побачити Христа в нужденному або хворому, а також вміння не відходити від того шляху, наприкінці якого у невідомий час, однак безумовно точно пролунає: «Прийдіть, благословенні Отця Мого, успадкуйте Царство, яке вам приготовано від створення світу!» (Мф. 25, 34). Амінь!

Друк

Сьогоднішнє Євангельське читання, дорогі брати і сестри, готуючи нас до світоспасительних днів Великого посту, нагадує нам притчу про блудного сина. Молодший син, якого ми зустрічаємо в цій притчі, показує нам, що де би ми не опинилися і що би із нами не сталося, Господь, як Люблячий батько, завжди готовий прийняти нас до Своїх батьківських обіймів. Звісно, це абсолютно не означає те, що ми можемо марно провадити власне життя, витрачаючи надані Богом ресурси часу та інших благ, а останньої миті припасти до джерела Господнього милосердя: аж ніяк! Навпаки, притча дає нам зрозуміти всю ту грандіозну велич любові Небесного Отця до Своїх дітей, котрі повинні цінувати кожну мить перебування поруч із Богом, боячись втратити навіть найменшу можливість єднання із Ним.

 Ми завжди маємо бути розсудливими у справі власного спасіння, здобуття якого ґрунтується на щирому бажанні його отримання через належне життя. Таке життя можливе, коли ми перебуваємо в Оселі Отця, де маємо реальну радість та душевний спокій, які є важливими складовими нашого духовного життя. Їхнє успадкування не приходить до людини, якщо вона сама цього не захоче; зате в душі, спраглій за Богом, вони оселяються самі, просвічуючи людину сяйвом Євангелія. Правдиво відчувши на собі це сяйво, ніколи вже не повернешся в далекі країни (див. Лк. 15, 13), відсторонюючись від Бога.

 Черговий недільний день готує нас до гідного входу на ниву Великого посту. Вкотре нам подається можливість розміркувати над тим, з якими почуттями ми знову станемо на постовий шлях, зрошений чеснотами покаяння, смирення та любові до Бога. Як це не дивно, але нам є чому повчитися у блудного сина: це вміння вчасно усвідомити хибність своїх вчинків задля принесення покаяння, за яким слідує пресвітле Боже милосердя та прощення. Все наше життя – це такий собі шлях із далекої країни гріха до батьківської домівки Отця Небесного, якою власне і є Царство Небесне.

Із притчі ми бачимо, що молодший син, повертаючись додому від свого прогульного життя, «коли був ще далеко, батько побачив його й змилосердився; побігши, кинувся йому на шию і поцілував його» (Лк. 15, 20). Ось той важливий момент відносин між людиною і Богом: навіть після найбільших падінь Господь споглядає на наше повернення і не карає, але милує, тому що радіє нашому поверненню до Нього. Цим ми бачимо необ’ємний океан Господнього милосердя, від якого нам слід прагнути отримати хоча би краплю, усвідомлюючи своє гріховне становище.

 Молодший син, усвідомивши свою провину, прохає отця прийняти його хоча би до числа наймитів (Лк. 15, 19). Святитель Григорій Палама, розглядаючи вказану притчу, вказує на різницю між наймитами та синами по відношенню до Бога. Він говорить, що «наймити – це ті, які за сльози покаяння і за смирення отримують ніби якусь плату – спасіння; сини ж – це ті, котрі через любов до Нього підкоряються Його заповідям». Кожний із нас може побачити, на якому ступені знаходиться, споглядаючи на свою внутрішню людину. Насправді ж, бути в числі наймитів уже вартує чималих зусиль, тому що справжні духовні сльози неможливо зіграти і їх неможливо лукаво здобути – вони мають йти від самого сердечного лона, очищуючи людську душу росою покаяння, аби потім Господь сподобив Свого благого утішення (див. Мф. 5, 4), через яке стає все легше наближатися до синовнього сонму виконавців Божественних велінь.

 Отже, сльози і заповіді – спасительні помічники людини в отриманні нею Нетлінних Осель. Через сльози людина проявляє те, чим вона засмучена. Так, святий апостол Павло пише, що «смуток заради Бога приносить покаяння на спасіння – ним не слід журитися, а смуток за світом спричиняє смерть» (2Кор. 7, 10). А святитель Василій Великий пояснює, що ось цей смуток заради Бога приходить до людини, «коли хтось засмучений тим, що [ним] знехтувана Божа заповідь». Чи стосується це молодшого сина? Вочевидь, так! І тут можна поглянути не просто на людство цілком, але почати зокрема навіть від наших праотців Адама та Єви: вони мали всі ймовірні блага, але полишили Божу заповідь, за що були покарані і самі, і все навколишнє середовище (див. Бут. 3, 17). Смуток? Так! І тільки Пришестя до світу Христа Спасителя не просто повертає людству втрачену радість, але вводить людину знову до Раю.

 Гостинні двері дому Господнього постійно відчинені для всіх, хто бажає увійти ними до нескінченної радості в Обителях Нетлінних. Не слід дослухатися тих, хто, живучи розпусно в далекому краю гріха (за: Лк. 15, 13), кличуть до цього й тих, хто провадить своє існування на засадах Божественних заповідей, які для «жителів цих далеких країв» є, на жаль, невідомими орієнтирами для отримання реального блаженства. «Якби теперішні люди, живучи нечисто, хоч би вважали себе грішниками, – повчає преподобний Паїсій Святогорець, – то Господь помилував би їх, але вони виправдовують те, що виправдати не можна, і звеличують гріх. А вважати гріх прогресивним і стверджувати, що моральність застаріла – це найжахливіша хула на Духа Святого».

 Християни – це дійсно прогресивні люди, прогресивність яких виявляється в тому, що вони мають тверде переконання у своїй вірі в Бога, мають щиру любов до Нього та ближніх, вдосконалюючи себе різними чеснотами та справами, якими прославляється Господь. Прогрес християнства в тому, що, проповідуючи мораль та доброчесність, ми стаємо співучасниками побудови міцного фундаменту суспільства, для якого будь-який гріх є шкідливою корозією. Блудний син усвідомив згубність нерозважливого гуляння та марного витрачення часу тільки після втрати спадку, наданого йому батьком. На жаль, людина теж досить часто може не зважати на Божі приписи та блаженний дар синівства допоки певні життєві обставини знову не нагадають про покинутий двір батьківського милосердя.

 В цьому покинутому дворі він мав всі необхідні блага, але зажадав примарної свободи. Ми теж живемо у Божому Дворі, де нашими благами є Його любов до нас та милосердя, нашим скарбом є Святе Євангеліє та інші заповіді Божі, а через єднання у Дорогоцінних Тайнах Христових ми входимо у спілкування із Творцем. Жодна земна свобода не дасть нам відчути такої ж любові, ніякий скарб не порівняється із  Божим даром спасіння та відчинення Райських врат Небесного Царства і жодний людський союз не може стати вищим за єднання Бога і людини. Сьогодні історія блудного сина відкриває для нас ці величні істини простою мовою чергової притчі нашого Спасителя, Котрий викупив нас дорогою ціною (див. 1Кор. 6, 20) із рабства гріха та пристрастей, давши нам, за словом святителя Миколая Сербського, «притчу цю, немов повну скарбницю премудрості, з якої покоління за поколінням черпає для себе Богопізнання і самопізнання, навчаючись любові через терпіння Боже, прощення через людинолюбство Боже і радості через радість Бога, Який приймає покаяння грішників». Саме тому, йдучи назустріч Господу, Котрий скоро вже буде зустрічати нас на ниві посту, приймаючи плоди наших духовних праць, почнімо, вдосконалюючись, пізнавати себе задля пізнання на собі любові Божої. Амінь!

Друк

 Дорогі брати і сестри! З учорашнього вечора Свята Церква почала готувати нас до спасительних днів Святої Чотиридесятниці. Вже вчора за Всенічним бдінням ми всі чули умиленний піснеспів «Покаяння відкрий мені двері, Життєдавче…». Чому ми співаємо про відкриття дверей саме покаяння, а не, скажімо, милосердя? Це тому, що покаяння, а насамперед щире покаяння – є вірним початком на шляху спасіння.

 Саме з покаяння починає свою проповідь святий Іоанн Предтеча (Мф. 3, 2); і Христос так само, коли вийшов на проповідь, то виголосив: «Покайтеся, бо наблизилось Царство Небесне!» (Мф. 4, 17). Покаяння є тим, що допомагає нам успадковувати Вічні Обителі Отця нашого. І тому Христос акцентує нашу увагу на тому, що прийдешнє Царство відкрите, відкрите для кожного з нас без будь-якого винятку, нам же залишається лише навчитися покаянню.

 Ще в Старому Завіті ми бачимо, що благоденство боговибраного народу полягало у єдності із Істинним Богом. Відповідно, відступництво від Бога приносило нещастя. Так, до прикладу, в день освячення Єрусалимського Храму Господь сказав Соломону: «Якщо … відступите і залишите устави Мої й заповіді Мої … будете … притчею і посміховиськом у всіх народів» (Пар. 7, 19-20). Так в подальшому і сталося, але тільки щире покаяння знову обернуло кару на милість.

 Преподобний Софроній (Сахаров) повчає нас, що «покаяння має бути єдиним нашим шляхом до Бога». Звісно, цей шлях тернистий і дуже непростий, але з Богом будь-які труднощі людина в змозі понести. Церква акцентує нашу особливу увагу на покаянні більш всього в період Великого Посту, який іменується «Матір’ю ціломудрія», «Викривальником гріхів», «Весною покаяння» та багатьма іншими високими епітетами.

 Період Посту важливий для людини тим, що саме в постові людина отримує радість втраченого в Раю блаженства. І справа не тільки в питанні їжі чи пиття, адже Рай – це «не пожива й питво, але праведність, і мир, і радість у Дусі Святім» (Рим. 14, 17). Якщо людина докладає зусилля для свого духовного вдосконалення в християнських чеснотах, тоді земні турботи відходять на задній план. Це не щось нове чи таємне. Цю аксіому сказав нам Сам Господь, що «не можете Богові й мамоні служити!» (Лк. 16, 13). І вибір, звісно, залишається за самою людиною.

 Для християнина такий вибір найкраще реалізується саме в дні Великого Посту, коли Свята Церква щоденно закликає до зміни духовного життя в ліпшу сторону, аби людина прагнула щирістю душі та ясністю розуму, а не лише тлінними вустами, звертатися до Бога зі словами: «Серце чисте створи в мені, Боже, і духа правого в моєму нутрі віднови» (Пс. 50, 12). І правдиву та щиру молитву Господь не відкине, але сподобить людину Своїх благ.

 Таких благ велика кількість. Так, древній християнський мислитель пресвітер Тертуліан Карфагенський говорить, що «перераховування благ покаяння … вимагає великого красномовства, а ми … єдине ж запам’ятаєм: що Бог заповідав… є найвище благо». Ці заповіді нам добре відомі. Під час Великого Посту і зараз, в підготовчі тижні до нього, маємо, так би мовити, підбивати підсумки та аналізувати досягнення. Але все це робити не задля марнославства чи розпалювання в собі гордині, а для того, щоб чесно собі відповісти на питання «А чи гідно я провів цей рік як християнин? Чи був я провідником Воплоченого Слова Божого? Чи можна моє життя назвати дійсно життям віруючої людини?».

 В таких думках людина і готується до посту та покаяння, яке є невід’ємною частиною життя у Христі, Який всіх нас закликає до досконалості за прикладом Небесного Отця (Мф. 5, 48). Вірними вчителями покаяння є Святі Отці, котрі знайшли істинну стежку до Небесного Царства. «Початкова ступінь покаяння, – навчає нас преподобний Йосиф Ватопедський, – це шкодування про вчинені помилки, наступна ступінь – виправлення помилкової дії, яка стала причиною порушення заповіді». Усвідомлення помилковості своїх вчинків та їх виправлення є вірним знаряддям для розбиття закам’янілості наших почуттів та серця, просвічення духовний очей.

 Таке просвічення очей допомагає нам бачити правдиву волю Небесного Отця, позаяк «обтяженими очима … від беззаконь [не можемо] споглянути і бачити Небесну Висоту» (стихира на стиховні, глас 5). Недарма Святі Отці порівнюють стан гріховності зі сном і закликають до свідомого пробудження. Через богослужбові тексти до нас звертаються вчителі покаяння: «Душе … встань! Що ти спиш?» (кондак, глас 6). І дійсно, маючи перед собою Самого Христа, Котрий запрошує нас до Небесних Осель, нам залишається прийняти це запрошення на бенкет Вічного Жениха Ісуса, зодягнувшись у добрі справи та вчинки, що і слугуватимуть нам святковими шатами.

 Але, знову ж таки, нехай наші добрі справи ніколи не будуть причиною вважати нас кращих за інших. Приклад цьому сьогоднішня Євангельська історія. Приступаючи на поприще посту, будемо дивитися на свій внутрішній стан і пильно слідкувати, щоби ніяка лукава думка не змогла його порушити. Бо в пості, як навчає нас великий Златоуст, необхідно більше бути милостивим до ображених нами, треба відганяти від себе всілякі заздрощі і ненависть до ближніх; головне ж ­– не піддаватися марнославству.

 Так вчить Господь, до цього заохочує Церква і про це ми чули із Євангельського читання. Марними є будь-які наші добрі вчинки, якщо вони не спрямовані для слави Отця Небесного, а для нашої особистої. Сьогодні в Євангелії ми бачимо дві людини, котрі водночас зайшли до Храму звершити свою молитву і бачимо молитву кожного. Фарисей – представник духовної еліти єврейського суспільства, людина шанована серед віруючих, високоосвічений чоловік; та митар – особа, котра, як правило, не мала позитивного авторитету серед своїх співгромадян. Але це в очах людських, в очах же Бога виявилося все повністю навпаки.

«Боже, будь милостивий до мене грішного!» (Лк. 18, 13) – здавалося б, зовсім коротка молитва, але яке смирення проявлено в ній! В Римській імперії посада митаря була високим кар’єрним досягненням, якого жадали і до якого прагнули. Але митар не про це згадував у молитві. Його молитва була щирим усвідомленням свого занепалого стану і, як наслідок, прохання до Бога лиш про єдине – про помилування. Він не прохав про спасіння, не говорив про досягнення та успіхи у справі свого митарства, митареві було важливо вимолити Божу милість до себе, тверезо усвідомлюючи свої прогрішення. 

 Таке усвідомлення приходить до людей, котрі мають серце, що не сповнене потягу до тлінних радостей. Про це ж пише у своїх листах і святитель Феофан Вишенський: «Головною умовою для успіху в молитві – є очищення серця від пристрастей». Ось таке очищене серце і буде нашим дороговказом до Царства Небесного. Сам Господь через пророка звертається до нас: «Сину мій, дай мені своє серце, і очі твої нехай дотримуються шляхів моїх» (Притч. 23, 26). Певна річ, що тільки чистим серцем і можливо бачити вірний шлях, а не схибити і попрямувати дорогою земних суєт.

 Улюблені у Христі брати і сестри! Підготовка до днів спасительної Чотиридесятниці і власне сама Чотиридесятниця має стати для нас підготовкою до ще більшої і важливої події – Воскресіння Христового. Будемо докладати молитовних зусиль, стараймося намагатися освячувати постом свої душі і тіла для того, аби гідно зустріти Спасителя світу, Котрий від невеликого Гробу просвітить безмежний Всесвіт. І нехай це світло слугуватиме нам допомогою в приношенні Творцеві митарських молитов та відходом від невдячних молитов фарисея (3-й тропар 9-й пісні канону). Амінь!

Друк

Друк

     Із душевною радістю ми, дорогі брати і сестри, зустрічаємо сьогодні велике свято Богоявлення Господнього – спасительну подію, коли Єдиний Бог явив Себе у трьох іпостасях на річці Йордан: Божественний Син охрещувався від святого Іоанна Предтечі, Бог Отець засвідчував Своє благовоління, а Святий Дух з небес сходив у голубиному вигляді (див. Мф. 3, 13-17). З цього часу Христос починає кількарічний шлях Своєї євангельської проповіді наближеного Царства Божого (пор. Мф. 4, 17) задля спасіння людини, відкуплення її від рабства смерті, визволення із кайданів гріха та повернення до втраченого Раю. На цьому шляху Господу зустрінуться хворі, немічні, біснуваті і навіть вже померлі люди, але справжня і нелицемірна віра буде зцілювати і воскрешати.

     Християни – це люди, котрі вірять Люблячому Богові, ім’ям Якого мають почесну гідність іменуватися. Втім, іменуватися християнином не рівнозначно автоматичному спасінню чи здобуттю Божого Царства. З моменту, коли людина приймає Таїнство Хрещення і входить до блаженної огорожі Церкви Христової, дорога до Царства Господнього тільки починається і успішний результат проходження цієї дороги залежить від нас самих, «щоб ми, відкинувши нечестя і мирські похоті, доброчесно, праведно і благочестиво жили в нинішньому віці, очікуючи блаженного уповання і явлення слави великого Бога і Спасителя нашого Ісуса Христа» (Тит. 2, 12-13). Звісно, що подібна праця є складною, однак для віруючої людини це не є раптовим фактом, а тільки підтвердженням давно відомих слів Христа, що «від днів Іоанна Хрестителя і дотепер Царство Небесне здобувається силою, і ті, хто застосовує силу, здобувають його» (Мф. 11, 12).

     Що це за сила, яку необхідно застосовувати для здобуття Царства Божого? Насамперед, це сила, що ґрунтується на вільному прагненні вдосконалення свого життя у векторі праведності та благочестя, векторі, що наближує людину до благодаті Святого Духа, який очищує душу від усілякої скверни. Старець Єфрем Арізонський дає нам таке порівняння: «Як бджоли сідають на ті квіти, де є нектар, так і Дух Святий приходить у ті розум і серце, де виробляється солодкий нектар чеснот і добрих помислів». Чесноти і добрі помисли мають бути для християнина природніми елементами життя, адже неможливо прагнути бути із Богом без прагнення до вдосконалення, неможливо міркувати про спасіння своєї душі, якщо розум знаходиться у полоні злих думок чи злісних побажань.

     Христос приходить на землю, щоб принести людству радість нового життя, де чільне місце займає одна із найвищих чеснот – любов. Саме любов є найдорогоціннішим нектаром благочестивої душі, яку вона спонукає й до творення інших добродійностей. Втілений Спаситель показує людині, що таке досконала любов на власному прикладі послуху, приймаючи людську плоть, виконуючи старозавітні приписи щодо обрізання і принесення на сороковий день до Храму, не поспішаючи виходити на всенародну проповідь раніше юдейського повноліття, а нині ще й виконуючи всю правду (пор. Мф. 3, 15), коли, будучи Предвічним Богом і Царем вселенної, схиляє під рабську руку Свою Божественну Главу.

     У свою чергу нам слід також приносити Богові власні плоди дієвої і нелицемірної любові, які будуть реальним свідченням нашої приналежності до Нього та Його Святої Церкви, будуть спонукати інших приходити до Христа та ставати Його вірними чадами. Кожна добра справа має бути для нас сходинкою до спасительних вершин вічності у Царстві Божому, а кожна чеснота, яку ми в змозі здобути, доклавши відповідні духовні зусилля, не повинна бути проігнорованою. Все це є важливими складовими безперестанного маршруту християнина, що має одного разу початися в особистій купелі зодягання у смерть Спасителя (див. Рим. 6, 3) і впевнено продовжуватися упродовж всього життя, яке людина цілковито віддає Христу [пор. Мал. єкт.].

     Віддаючи своє життя Христу, ми усвідомлюємо те, що із Його Пришестям на землю завершилася епоха панування смерті. Відтепер смерть не має влади над душею людини, яка присвячує себе Богові, оскільки для благочестивої душі за межею тимчасовості починається буття вічності. Преподобний Феодор Студит говорить: «Якщо [вічного] життя бажаєш – знаходь світло, тому що Бог і Його заповідь це і є світло». Так, Христос – це Світло (Ін. 14, 6) і це Світло виливається на весь світ, мешканці якого покликані ходити вслід Спасителя, щоб Він просвічував їхнє життя (пор. Ін. 8, 12).

     Сьогоднішнє святкування у богослужбовій літературі також має ще одну назву – свято Просвіщення. Христос для виконання правди прийняв Хрещення в Йордані, а кожен із нас у відповідний час прийняв Таїнство Хрещення для власного просвіщення і подальшого життєвого крокування шляхами Господніх заповідей, кожна із яких є тим прекрасним світлом, що просвічує очі (пор. Пс. 18, 9) і допомагає прямувати у вірному напрямку Божого Царства, яке успадковується через покаяння та застосування відповідних зусиль. Проте подібна Божа допомога можлива тільки за нашого бажання щиро її прийняти, тому що і на Йорданському березі були й ті, хто реально бажав очищення від гріхів задля подальшої праці над своїм спасінням, й ті, які прийшли до Предтечі лише через те, що переживали про власну неминучу гніву долю (пор. Мф. 3, 5-7).

     Свято Хрещення Господнього, дорогі брати і сестри, збирає нас всіх у молитві до Бога, Якому належить приносити славослів’я і складати подяку за всі ті благодіяння, що були подаровані світові через любов Творця до творіння. Саме ця любов, як говорить з нагоди сьогоднішнього торжества принопам’ятний Блаженніший Митрополит Володимир, призвела до того, що «прийшов Син Божий у світ … аби перемогти гріх як зло, що має згубні наслідки, з яких найтяжчий – смерть». Господь Ісус народився у вбогому вертепі, охрестився від Свого раба і був розіп’ятий руками власного творіння, але це не зупинило Його у подоланні гріха і смерті, щоб кожна людина, яка прийняла на себе ярмо Христове (див. Мф. 11, 29), змогла кропіткою працею та сумлінними зусиллями успадкувати спасіння у Царстві Господа, Який сьогодні на Йорданській річці явив Своє триіпостасне Божество.

Друк

    Сьогодні, дорогі брати і сестри, наша недільна молитва звершується напередодні великого свята Богоявлення Господнього, коли всехвальний євангеліст Марк відносить нас до околиць славнозвісної ріки Йордан, на березі якої лунає голос Іоанна Предтечі, котрий проповідує хрещення покаяння для відпущення гріхів (пор. Мк. 1, 4). Ця проповідь почала лунати із пустелі, яку неможливо було назвати місцем навіть найменшого побутового комфорту, однак саме це місце найбільш яскраво передавало характер проповіді ангела, який мав приготувати дорогу перед лицем Господнім (пор. Мк. 1, 2).

     Проповідь святого Іоанна – це палке свідчення про Христа та заклик до рішучої зміни свого життя, що базувався на власному аскетичному досвіді, який полягав у постійному відстороненні від пишних застіль і галасливих бенкетів, був освячений молитвою та подвигом посту. Все, що чинив Іоанн, було його реальним переживанням Бога і це переживання виходило із його серця щиро і непримусово, а не було результатом автоматичного виконання приписів Закону, як ми це бачимо на прикладі більшості тодішніх книжників та фарисеїв. Будучи за материнською лінією родичем Христа (див. Лк. 1, 36), Предтеча ніколи не акцентував на цьому увагу і не використовував цей сімейний фактор задля власної вигоди, являючи приклад великого смирення перед Господом.

     Саме в такому смиренні постає велегласний проповідник покаяння, до якого сходилося багато людей із країни Юдейської і самого древнього міста Єрусалима (див. Мк. 1, 5) для прийняття хрещення шляхом покаяння у своїх попередніх провинах. Святитель Іоанн Златоуст щодо цього моменту священної євангельської історії говорить наступне: «Він [тобто Іоанн] переконував їх сповідатися і покаятися у гріхах не для того, щоб вони були покарані, а щоб легше сприйняли прощення». Дійсно, покаяння слугує спасительним помічником для віруючої людини, яка прагне долучитися єднанню із Богом та бути правдивим виконувачем Його заповідей та здобувачем благочестя, початок якого покладається не примусово, а лише після вільного вибору самої людини.

      Кожній людині властиво помилятися, але християнин – це людина, котра здатна безпристрасно поглянути на власне життя, зазирнути до глибин своєї душі і зізнатися перед Богом у своїх помилках. Наш Господь – це Абсолют безгрішності і святості, праведності та милосердя. Господь не бажає для нас злого, але хоче всім нам виключно спасіння (пор. 1Тим. 2, 4), будучи неупередженим по відношенню до кожної людини (пор. Рим. 2, 11) і подаючи кожній людині Свої блага та щедроти, незважаючи на те, яким чином вона провадить своє життя (пор. Мф. 5, 45). Як люди віруючі, ми покликані до відповідного життя, яке за кожної можливості слід все більше й більше просвічувати сяйвом Євангельського світла, освячувати Христовою любов’ю і скеровувати до Царства Божого стежиною нелицемірного покаяння.

     В Старому Завіті, коли пророку Самуїлу було доручено обрати царя із числа синів Єссея, Бог говорить такі слова: «Я дивлюся не так, як дивиться людина, бо людина дивиться на лиця, а Господь дивиться на серце» (1Цар. 16, 7). Ці слова актуальні по відношенню і до тих людей, котрі приходили на Йорданське побережжя, щоб прийняти хрещення від Іоанна Предтечі, адже якщо одні приймали хрещення із метою сповідання своїх гріхів, то книжники й фарисеї приходили до Іоанна тільки тому, щоб уникнути прийдешнього гніву, а не виконати заклик Хрестителя щодо творення і принесення достойних плодів покаяння (пор. Мф. 3, 6-8).

     Святитель Кирило Єрусалимський зазначає: «Можна було б сказати, що плоди покаяння – це, в першу чергу, віра у Христа, а крім того, і євангельське життя в оновленні життя, що звільнене від загрубілості букви». Віра у Христа засвідчується нашими справами, із яких вибудовується все наше життя. Втім, міцними цеглинками такої будови можуть бути тільки ті справи, які відображають наше щире прагнення бути із Христом не заради земної вигоди чи тлінної користі, але заради прямування за Ним із власним хрестоношенням (пор. Лк. 9, 23), заради вічного життя у благословенних Обителях Небесного Отця (пор. Мф. 25, 34), початок якого покладається вже тут і зараз. Тому, коли ми дивимося на приклад святого Іоанна Предтечі, ми бачимо саме таку людину, що шукала винятково слави Бога, заради Якого смиренно несла свій подвиг пустельного існування і непохитної проповіді покаяння серед усіх верств населення оточуючого його народу.

     Христос також приходить до всіх без винятку: і до тих, хто прямував до Предтечі заради щирого очищення від прогрішень; і до тих, хто здалеку спостерігав за цим; і тих, хто за декілька років також за межами Святого Міста буде несамовито бажати хресної смерті Своєму Творцю. Христос постійно являє людству Свою Божественну любов, виконує Закон і, не маючи жодного гріха і будучи цілком безгрішним, приходить на Йордан охреститися від сина родички Своєї Пречистої Матері задля виконання всієї правди (пор. Мф. 3, 15), тобто, за словом святителя Григорія Палами, щоб не залишити жодну з Божественних заповідей Ним не виконаною і щоб людське єство таким чином цілком виправдати і наповнити його ще більше Божественною та повсякчасною благодаттю.

      Напередодні Хрещення Господнього ми також в змозі знову нагадати собі важливість виконання заповідей і втілення у життя Євангельських ідеалів. А ще, дорогі брати і сестри, важливо не просто нагадати, але ніколи і не забувати про те, що найпершими словами проповіді святого Іоанна Предтечі був заклик: «Покайтеся, бо наблизилося Царство Небесне!» (Мф. 3, 2). Охрещений в Йордані Спаситель вказує на те, що Царство Боже перебуває в кожному із нас (пор. Лк. 17, 21) і це напрочуд відповідальний момент нашого життя, адже наповнення такого Царства залежить від нас самих. Із смиренням перед Богом та любов’ю до святого Предтечі, будемо наповнювати своє внутрішнє царство покаянням, сповідаючи свої гріхи і рішуче очищуючись від них, щоб вже зовсім скоро прославити Господа Ісуса, Котрий заради нашого спасіння схилить Свою Божественну главу для прийняття Хрещення у водах Йордану.

Друк

     Сьогодні ми з вами, дорогі брати і сестри, згадуємо подію, яка сталася восьмого дня після Народження нашого Спасителя – Його Обрізання, що було прийняте Ним задля виконання Закону, який Він прийшов не зруйнувати, а сповнити (пор. Мф. 5, 17). Христос приходить на землю і стає Людиною та живе поміж іншими людьми і, як сьогодні сповіщає нам святий євангеліст Лука, цей спосіб життя спонукає любити Його і оточуючих Його людей (див. Лк. 2, 52). Господь, Котрий є повнотою Божественної любові, від самого початку приносить людству любов – силу, на якій тримається світ, що був нею створений, премудро облаштований (пор. Пс. 103, 24) і у належний час відкуплений від гріха.

     Ми знаємо, що старозавітне обрізання було прообразом новозавітного хрещення, в якому ми скидаємо із себе стару людину і зодягаємось в людину нову – людину, яка має наповнювати своє життя не пристрастями та гріхами, але щирим прагненням долучитися спільності із Богом, Котрий звертається до людини, пропонуючи завжди тільки найкраще. Господня пропозиція – це не тлінна пропозиція тимчасових благ, із якими нас безумовно розлучить смерть, це пропозиція блаженства та любові, пропозиція Небесного Царства, на яке жодна смертна межа не має впливу, оскільки Владика цього Царства Сам Господь, Котрий ніколи не чинить із людиною несправедливо, оскільки завжди закликає до праведності і святості, до виконання Своїх заповідей, життя згідно із якими є спасительними сходинками до безкінечного життя у Господі.

   Втім, Христос власним прикладом являє нам необхідність виконання заповідей, коли обрізується, коли приноситься на сороковий день до Єрусалимського Храму, коли виходить на проповідь лише у віці тодішнього юдейського повноліття. Виконуючи приписи Старого Завіту, Христос поступово подає людству новозавітну радість наближення Свого Царства і важливу деталь про нього – що воно береться тими, хто докладає зусилля (пор. Мф. 11, 12). Такими не були книжники і фарисеї, бо вважали, що механічне виконання старозавітного Закону є для них вже такою собі «перепусткою» до вічного лона праотців і в цьому була їхня найбільша помилка, позаяк Той, Хто дав Закон, прийшов Його сповнити і оновити. Однак вони не змогли вмістити в собі цю радісну звістку, через що і залишилися поза межами обраної отари Господньої.

     Святитель Василій Великий, пам’ять якого також сьогодні згадує Свята Церква, щодо подібних людей навчає: «Неможливо удостоїтися Небесного Царства тим, котрі не показали, що Євангельська правда [для них] більше ніж правда підзаконна». Чим ми можемо показувати це? Насамперед життям, яке дійсно буде базуватися на Євангелії: коли ми не засуджуємо інших, розуміючи власну недосконалість; коли ми допомагаємо ближнім, незважаючи на їхній статус чи певну приналежність (пор. Лк. 10, 25-37); коли ми знаємо, що ми обраний народ Божий покликаний до чеснот (пор. 1Пет. 2, 9), але не гордимось цим, а засвідчуємо цю приналежність найбільшою чеснотою – любов’ю (пор. Ін. 13, 35).

      Любов є фундаментом Євангелія, оскільки Господь приходить на землю саме тому, що Він любить нас, любить кожного з нас без винятку. Саме через любов Христос, досконалий Бог і досконала Людина, народжується від Діви, приймає Обрізання і зростає, як і інші юдейські юнаки, але все це відбувається саме через любов. «У любові дві прикметні властивості, – говорить Кападокійський архіпастир Василій, – сумувати і мучитися про те, що любий зазнає шкоди, а також радіти і трудитися на користь його». І хоча ці слова святителя відносяться до земних категорій порівнянь, однак чи не це ж саме ми бачимо у Христі, Котрий приходить для того, аби визволити людину від тенет гріха і рабства дияволу, який нічого іншого не вміє, як тільки мучити і знущатися із людини?

     Спаситель приходить, даючи людині свободу, яку ми, в свою чергу здобуваємо через пізнання істини (пор. Ін. 8, 32), досконалість якої розкривається у Христі, Котрий Сам є Істиною (пор. Ін. 14, 6), єднання із Якою відкриває нам премудрий замисел Господа – Його Божественне бажання спасіння кожній людині (пор. 1Тим. 2, 4). Це бажання ґрунтується на тому, що людина була створена для вічності, створена для радісного життя у Раю, який був втрачений, але Ісус прийшов на землю задля його повернення. Святий Василій про це так зауважує: «Для того Пришестя Христове в тілі і заповідь Євангельських правил життя, для того Страждання, Хрест, Погребіння, Воскресіння, щоб людина, яка спасається через наслідування Христа, сприйняла давній той самий синівський стан».

      Прийняття давнього синівського стану починається в момент, коли ми приступаємо до Таїнства Хрещення – нового завіту між Богом і людиною, коли вже не обрізання плоті символізує відречення від гріховного служіння, а значно і значно більше: зодягання у Господа Ісуса Христа, що засвідчує цілковите прагнення бути із Ним, а не продовжувати перебувати у неволі різноманітних похотей (пор. Рим. 13, 14). Християнин – це людина, яка своїм життям покликана до проповіді Спасителя і проповідь ця передбачає кропітку духовну працю та самовіддане прямування за Ним шляхами реального благочестя, а не автоматичного виконання старозавітних приписів. Великий подвижник минулого століття преподобний Порфирій Кавсокаливіт виголошує: «Христос є новим життям … Христос – це все. Він радість. Він – життя. Він – світло, світло істинне, яке дозволяє людині радіти». Усвідомлення такої, здавалося б, простої, однак напрочуд важливої істини, спонукає нас до правдивої радості, до щирого поклоніння Христу і Його Різдву та Обрізання, що були вчинені заради нас і нашого заради спасіння, здобути яке бажаю кожному із нас, аби оселитися в Обителях вічного блаженства, де вже оспівує Предвічного Бога славнозвісний Кападокійський святитель Василій Великий!

Друк

     Милістю Божою, дорогі брати і сестри, ми зустріли із вами величне свято Різдва Христового і в сьогоднішній недільний день після цього торжества ми згадуємо великих угодників Божих – праведного Іосифа Обручника, святого царя Давида та брата Господнього по плоті всехвального апостола Якова. Пришестю до світу нашого Спасителю передували не тільки довгі століття очікування Месії, але й життя десятки праведників, котрі гідним чином звершували своє служіння Істинному Богові, будучи Йому вірними і прямуючи до Нього із серцем сповненого щирої відданості. Довіра праведників надихала їх до благочестя, підкріплювала їх у подвизі і слугувала помічницею в моменти найскладніших етапів їхнього земного буття.

     Святі Іосиф, Давид та Яків – це живі свідчення правдивої віри, до здобуття якої покликаний і кожний сучасний християнин, котрий є представником нового богообраного народу – народу, що також очікує Пришестя Христа, але це не буде Пришестя заради спасіння, це буде Пришестя, що явить тих, хто вже увійшов до подарованого спасіння і був Господу вірний в земному житті настільки, щоб отримати свою частку вічного життя по правицю Всемилостивого Небесного Отця (пор. Мф. 25, 31-34). Втім, як старозавітних віруючих, так і новозавітних об’єднує вже згадана відданість Богові та Його заповідям, непохитність у слідуванні за Ним серед виру суспільних коливань і прагнення здобути вічність на лоні праведників.

     Народження Спасителя світу промовляє до нас, що подібні чесноти не є марними, тому що дисциплінують нас у прямуванні назустріч Йому. Шлях до Бога нелегкий, однак разом із Ним віруючій душі під силу будь-які випробування та подолання різноманітних негараздів. Якщо ми поглянемо на праведного Іосифа, то перед нами постане сивочолий старець, який мав багаторічний життєвий досвід старозавітної релігійності, але й це не допомогло йому уникнути збентеження після зачаття Ісуса Дівою Марією від Святого Духу, допоки Ангел Господній не заспокоїв хвилювання його душі. І цей спокій прийшов до нього в радощах, тому що він став учасником великого таїнства спасіння людства від гріхів (пор. Мф. 1, 18-25).

     Інакше ми споглядаємо на царя і пророка Давида, із роду якого й був народжений Христос. Хоча би частково, однак життя цього ізраїльського правителя відоме і його великими політичними діяннями, і його прогрішеннями, проте його віковічна слава праведника (пор. Пс. 111, 6) полягає в покаянні, яке він зміг достойно принести Богові за всі попередні гріховні злодіяння. До царя Давида доволі влучно можна застосувати слова старця Іосифа Ватопедського про те, що «покаяння є примирення з Богом і творення справ, протилежних тим, якими ми Його прогнівали». Ось цьому й навчає нас святий Давид – навчає реальному покаянню, яке є непідробною переміною гріховної свідомості в бік благочестивих прагнень та нестримного бажання послужити Господу настільки величним чином, наскільки жахливим було наше пристрасне падіння.

     Третім праведником, котрого ми сьогодні прославляємо, є славний апостол Яків, брат Господній по плоті – тобто, згідно із Священним Переданням Церкви, один із синів праведного Іосифа Обручника. Апостол Яків – це стовп проповіді Євангелія (пор. Гал. 2, 9) та людина, позиція якої вплинула на якість цієї проповіді серед язичників (пор. Діян. 15, 13-21). Крім цього, апостол вчить нас і тому, якою має бути наша віра (див. Як. 2, 17; 3, 26), і тому, що в часи життєвих страждань безумовним елементом нашого ставлення до них має бути молитва, а у моменти радощів – прославлення Господа у псалмах (пор. Як. 5, 13), які в свою чергу є плодом праці святого царя Давида.

     Таким дивовижним чином три великі праведники – святі Іосиф, Давид та Яків – різні поміж собою, але єдині у відданості Богові, навчають благочестиві душі справжній вірі, що очищується покаянням, зрошується молитвою, насичується добрими справами і просвічується у безумовній довірі Господньому промислу про домобудівництво нашого спасіння. Щодо цього згадуються слова преподобного авви Дорофея Палестинського, котрий говорить: «Ті, хто хоче спастися, не звертають уваги на недоліки ближніх, але завжди дивляться на свої власні і в цьому здобувають успіх». Ця згадка важлива тим, що ми живемо в світі, у якому нас оточують різні люди із різними поглядами та позиціями, але погляд християнина завжди має бути націлений на своє вдосконалення і очищення від пристрастей у напрямку до Господа Ісуса, Котрий прийшов до вбогих ясел, щоб людське єство піднести до висоти Божого Царства.

     Також можна згадати і те, що християнство почалося не із масового навернення до Христа, але із невеликої кількості народу, який дивився не на пихатість фарисеїв, не на пишність синедріону чи злобу хитрого царя Ірода, але виключно на Христа, до Якого прямували шляхом Його заповідей, найбільшою із яких є любов. Саме любов здатна спонукати людину прямувати за Богом, любов надає сили для служіння Йому і любов промовляє до нас із закликом до здобуття Божого Царства, однією із перших сходинок до якого є наша віра. Преподобний Софроній Есекський наголошує на тому, що «віра в абсолютного Бога має бути вільна від будь-якого вагання», однак якщо це вагання і відвідує нашу душу, від нього слід позбавлятися любов’ю. Святі Іосиф, Давид та Яків сьогодні навчають нас правдивій вірі в Істинного Бога, вони навчають нас прямувати до Нього через терен спокус шляхом покаяння і навчають нас тому, що справжня віра засвідчується не просто гарними словами, але дієвими вчинками.

Друк

Дорогі брати і сестри, Христос народився!

     Цими винятково радісними словами ми сьогодні зустрічаємо Пришестя до світу нашого Господа і Спасителя – Необименного Бога, Котрий народжується у вбогому вертепі і покладається в скромні ясла поруч із худобою, приймаючи поклоніння від пересічних віфлеємських пастушків. Ми урочисто прославляємо Господа після тривалого періоду постової ниви, яку кожен торував по-різному, але Христос збирає всіх, єднаючи нас навколо Себе і навколо Своєї Божественної Любові, що є тим прекрасним ідентифікатором християн у суспільстві (пор. Ін. 13, 35). І свято Христового Різдва вкотре закликає нас згадати про цю любов, згадати про Свою приналежність до Спасителя світу.

       Віфлеємська зірка, що дві тисячі років тому вказала східним мудрецям місце Народження Еммануїла, сьогодні вказує нам на Христа, Котрий є Світлом і кличе до світла Своїх учнів (пор. Ін. 8, 12); віфлеємська зірка сьогодні спонукає нас до примноження любові, адже вона слугує нашим спасительним дороговказом до перебування у Бозі (1Ін. 4, 16); сьогодні зірка має вказати нам на ясла, в яких покладений Месія – покладений Той, Хто створив світ, у метушні якого Йому нині не знайшлося гідного місця для Народження.

      Втім, нинішня урочистість спонукає нас у простоті та смиренні схилитися перед Предвічним Богом і принести Йому в дар плоди благочестя і нашої вірності. «Якщо любите Мене, ви будете дотримуватися Моїх заповідей» (Ін. 14, 15), – ці слова ніколи не мають втрачати своєї актуальності для християнина, а в день Різдва Христового вони мають лунати в нашій душі особливим чином, оскільки саме любов має стати для нас тим дарунком Богоневляті. Якщо ми любимо Бога, то маємо пам’ятати про нашу спільність із ближніми і тими, хто цього потребує (пор. Мф. 25, 35-45); якщо ми любимо Христа, то ми вдосконалюємось і прямуємо до приготованого Царства Божого; якщо наші серця дійсно звернені до Господа, тоді ми із ангельською радістю звіщаємо світу про своє уповання та сповідуємо вишню славу Бога і несемо до цього світу мир, що має бути серед всіх людей доброї волі, як про це і було виголошено тієї благословенної ночі (пор. Лк. 2, 14), що змінила хід історії.

      Святитель Григорій Неокесарійський в своєму урочистому слові промовляє: «Цього радісного дня Бог прийшов народитись: в цей день великого Пришестя Бог став тим, Ким не був – будучи Богом, став Людиною». Так, досконалість Божественного домобудівництва і любов Творця до творіння низводить Його до смиренного образу раба (пор. Флп. 2, 7), щоб раби знову мали змогу повернутися до вічного Царства. Людина вже перебувала в Раю, але втратила його через непослух, а тепер Господь приходить нас повертати – повертати нас знову до Себе для перебування в реальності блаженства та святості, реальності праведного буття, адже Милосердний Владика світу, «за Своєю милістю, не міг дивитись на рід людський, мучений дияволом, але прийшов і спас нас» [див. Таїнство Хрещ.].

        Милість Бога до людини – це величний подарунок, який ми, на жаль, часто можемо недооцінювати. Втім, явлення милості ми прославляємо сьогодні поруч із яслами, де відсутні пишні балдахіни чи інкрустовані предмети домашнього вжитку, але присутній Сам Цар над Царями (див. Одкр. 19, 16) – Господь, Котрий під час Свого земного служіння також нагадує людині про важливість милості (пор. Мф. 9, 13). Тобто Бог подає людині милості і чекає на те, щоб і самі люди між собою не втрачали засад цієї спасительної чесноти.

       Преподобний Єфрем Сирін у своїх творах пише, що «Господь милосердний – Йому приємно надати милість та спасти людину». І свято Христового Різдва є важливим свідченням цього милосердя, адже упродовж історії людство відходило від Творця і поверталося, людство чинило великі прогрішення і впадало в різні беззаконня, але це не зупинило Бога прийти на землю, щоб подарувати нам спасіння. І це доволі важливий момент, що спасіння дарується, однак не нав’язується, тому що все залежить від людини і її власного вільного бажання щодо входження під крівлю спасіння.

       Двохтисячорічний період буття християнства показує нам і наближеного апостола, який зрадив Божественного Учителя; і переслідувача Церкви, який став одним із найвеличніших апостолів і сонми мучеників, котрі попри страх смерті на очах язичницького натовпу обирали бути із Христом. Все залежить від вибору, який людина, можна сказати, робить щодня, коли залишається із Богом, коли прибігає до Нього у молитві і схиляється перед Ним у сердечному пориві євангельської любові та відданості Його Господнім велінням. Тільки вибір людини здатний залишити її з Богом, Котрий жодним чином не шкодує для нас Своїх щедрот та милосердя, Свого людинолюбства і того Царства, до якого Він кличе кожного із нас Своїм Пришестям та подальшим виходом на проповідь (пор. Мф. 4, 17).

      Дорогі у Богонемовляті Христі брати і сестри! Сьогодні особливе свято Божественного благовоління, любові і милосердя. Сьогоднішнє свято приводить нас до вбогого вертепу, аби поклонитися Великому Богові, що став Немовлям і явив нам грандіозність Свого смирення через милосердну любов до кожного з нас без винятку. Принесімо ж і свою любов у відповідь на любов Еммануїла, пам’ятаючи настанову преподобного Порфирія Кавсокаливіта: «Любов до Христа – це щось відмінне від мирської любові … Вона не має кінця, не має насичення. Вона дає життя, дає силу, дає здоров’я, дає, дає, дає… І чим більше дає, тим більше людина хоче любити». Хай же така любов буде сьогодні для нас знаменом свята Пришестя до тлінного світу Предвічного Господа Христа: хай вона надихає нас до служіння Йому у благочесті та праведності, хай вона спонукає нас до щирого пам’ятання про те, що ми християни – люди, які пізнаються в цьому світі через любов до Бога та ближніх!

Друк