прот. Михаїл Коник

голова відділу у справах сім’ї Львівської єпархії УПЦ

 

ДИТИНСТВО: ДОТИК РАЙСЬКОГО БУТТЯ

 

Сучасний етап побудови нових форм взаємин дітей і дорослих позначений вченими як криза дитинства, вагомим показником якого є розрив між життям дітей і дорослих.

На сьогоднішній день  дослідники виділяють ряд характерних рис для цієї кризи:

• зміна відносин дорослих і дітей, де дорослі виступають вчителями або вихователями (дорослі впливають на дитину, а не взаємодіють з нею);
• руйнування раніш уставлених уявлень про розвиток світу як про дорослішання ( у дітей з’являється страх дорослішати);
• відсторонення світу дорослих від світу дітей (затяжний дитячий інфантилізм).

 «Наша цивілізація - це цивілізація ритуальних танців навколо маленької дитини, що стоїть на табуреті. Дитячі атракціони, дитячі телеканали, цільові супермаркети, забиті до верху дитячою косметикою, іграшками та одягом ... Весь світ дорослих, здається, змовився (вперше в історії людства) дати дітям все і відразу.» [8]. Дорослий світ відчужує себе від дитинства, тим самим, ніби намагається відкупити себе від дитини. 

 Проблемою дитинства і закономірностями психічного і особистісного розвитку дитини займалися такі вчені, як Л.С. Виготський, П.П. Блонський, С.Л. Рубінштейн, А.Ф. Лазурский, А.Н. Леонтьєв, Л.І. Божович та ін.

В статті спробуємо розкрити бачення дитинства з точки зору християнської антропології та проаналізувати розуміння зачаття, виношування, народження та дорослішання дитини в атмосфері православної сім’ї.

Преподобний Єфрем Сирін стверджує: «Блаженне дитинство! Воно успадковує рай!» [2]. Дитяче відношення людини до Бога дає можливість відкривати Бога як Батька. Дитяча довіра до батьків заставляє людину замислитись на самому стані щастя бути дитиною. «Лише те суспільство може стати найлюдянішим, в якому все ще якось виявляє себе «доброта» дитячості.» [4]. Саме таке суспільство здатне вибудовати здорові відносини.

Митрополит Мінський і Слуцький Філарет говорить про те, що «діти в сім'ї уподібнюються перебуванню благодаті в Церкві.» [9; 162]. А, звідси, благодать дитинства єднає сім'ю в повноту цілісного буття в Бозі. Кожне дитя - це нове слово Бога про людину. Приймаючи його як дарунок, ми входимо в радість спілкування з Богом, як Його співтворці нового життя. Цей онтологічний вибір дає можливість людині відчути подих райського буття. «Діти – це нагорода від Бога. Але щоб до цього прийти, потрібно впорядкувати своє життя з Богом, так щоб воно було реальним, а не формальним.» [5; 20]. Через народження дитини сім’я отримує новий онтологічний вимір – буття людини з Богом і, при цьому, цей вимір стає реальністю сім’ї. Це буття розпочинається з першої хвилини життя, з моменту зачаття в материнському лоні. Дитинство і батьківство пов’язане своїм онтологічним змістом, оскільки без одного не існує іншого.

Людина формується як нова особистість з моменту свого зачаття, адже саме з цього моменту Господь дає людині душу, яка разом з тілом безперервно  розвивається і вдосконалюється. Сьогодні гінекологи і ембріологи підтримують, що на генетичному рівні з моменту зачаття - це вже унікальний організм з унікальним набором хромосом, які відповідають за гени, характерні для конкретної людини. З моменту зачаття закладається стать дитини. Дитина є унікальною особистістю і не є частиною тіла жінки, якій вона могла б розпоряджатися. З цього приводу у богословів різні точки зору.

Про зачаття і розвиток дитини в материнському лоні говорить псалмопівець Давид, кажучи: «Ти виткав мене в утробі матері моєї.» (Пс. 139:13). А звертаючись до пророка Єремія, Господь відкриває: «я сформував тебе в утробі материнській.» (Єр. 1: 5). А ось у книзі Іова ми читаємо наступне: «Твої руки створили мене і вчинили мене…Ти шкірою і тілом мене зодягаєш, і сплів Ти мене з костей та із жил. Життя й милість подав Ти мені.» (Іов 10: 8, 11-12).

Священик Киріл Іванов у своїй статті: «Бог, батьки і діти» стверджує наступне: «Мені більше імпонує погляд Феофана Затворника. Він говорить про те, що в створенні, в появі людської душі і тіла, як спів-творці беруть участь, разом з Богом, і батьки. Ми знаємо, що тіло формується з клітин батька та матері. Але це не означає, що Бог не приймає участі в створенні тіла. Точнісінько якимось чином в створенні душі беруть участь і батьки. Саме тому схильність до чеснот або до гріхів часто успадковується від батьків. Той стан, в якому батьки вагітніють, - стан благодаті або, навпаки, стан гріховності,  все це неминуче відображається на потомстві, на дітях.» [1]. Для цього важливим фактором зачаття є безпосередньо стан духовності самих батьків.  Зародження людського життя в материнському лоні є величним даром Бога людині: людина через зачаття покликана стати співтворцем. Чоловік і дружина повинні усвідомлювати той факт, що в момент зачаття вони стають співтворцями Бога. Преподобний Паїсій Святогорець звертаючись до одного чоловіка, зауважує: «Він – Творець, Котрий дає дітям головне – душу, тоді як ти зі своєю дружиною  як співтворці Бога даєте їм тіло.» [6; 82].  Ця єдність Бога-чоловіка-дружини дає можливість творення нової особистості як унікальної і неповторної у Божественному бутті. Це момент який перетворює чоловіка і дружину в батька і матір. Це момент нового буття цілої сім’ї.

Багато рис характеру майбутньої людини формуються в процесі внутрішньоутробного періоду, адже новонароджений до моменту своєї появи на світ вже прожив дев'ять місяців, які є важливим фактором подальшого розвитку людини.

Сьогодні провідні психологи говорять про якість емоційного зв’язку між матір’ю і дитиною. Любов, з якою вона виношує дитину, думки, пов'язані з  появою її на світ, спілкування з нею тощо впливає на розвиток дитини і її т. зв.  «клітинну» пам'ять, формуючи основні якості особистості, що зберігаються протягом усього подальшого життя. Важливим фактором внутрішньоутробного життя дитини є постійні моделі емоційного стану. Хронічне занепокоєння, суперечливе ставлення до майбутнього материнства можуть залишити глибокий слід на особистості дитини ще до народження. Відповідно, позитивні емоції, гарний настрій і радісне очікування народження дитя формують здорову емоційну сферу особистості дитини. «Позитивні материнські емоції впродовж періоду вагітності викликають посилення росту, спокою і збільшення рівня інтелекту плода. До умов сприятливого розвитку внутрішньоутробної дитини належать: сприятливий емоційний стан вагітної жінки, гармонія подружніх стосунків у сім’ї, контроль ритму й умов життя матері, зміцнення фізичного і психічного здоров’я матері та дитини.» [10; 714]. Для сім’ї, яка очікує дитя, важливо формувати емоційний клімат – умиротворіння, доброзичливість, терпіння і радісне очікування нової людини. Враження, які отримує дитина в материнському лоні, значною мірою впливають на її фізичний, душевний і навіть духовний стан. В цей внутрішньоутробний, потаємний період закладаються не лише фізіологічно необхідні для життєдіяльності системи і органи людини, але духовні основи буття.

Із життя святих і з Святого Письма відомо, що і в материнському лоні діти здатні відчувати присутність Божу. Згадаймо Св. Іоанна Предтечу, який здригнулася в утробі матері, коли відчув присутність Господа в лоні Богоматері. (Див.: Лк. 1: 41)

Ще одним важливим фактором  внутрішньоутробного розвитку малюка є формування базової довіри чи недовіри до світу і оточуючих людей. Основними чинниками формування є знову ж таки відносини найрідніших батька і матері. Коли мати довіряє своєму чоловікові, коло вона відчуває захищеність і любов чоловіка, то відповідно рівень формування довіри у малюка зростає. Через довіру християнської сім’ї до Господа в дитини формується віра й надія на Бога. В Євангелії Господь говорить, що матір'ю є той, хто слухає Його слово і виконує його. (Див.: Лк. 8:21)  А отже, особливим даром матері є послух і виконання волі Божої. Послух неможливий без довіри. Бо тільки той, хто довіряє, може послухати того, кому довіряє. А, відтак, з довіри і послуху виростає дія. Житіє святих праведних Богоотців Йоакима і Анни унікальний приклад довіри не лише до Бога, але й одне одному. Де навчається дитя Марія чути і довіряти Богові? Лише в святості своїх батьків. З моменту зачаття Вона зростала в атмосфері довіри. А тому вона довіряє себе волі Господній: «Я ж Господня раба: нехай буде мені згідно словом твоїм!» (Лк. 1:38). Формування довіри у дітей витікає із відношення сім’ї до самих себе і до Бога, починаючи ще моментом зародження нового життя. Преподобний Паїсій Святогорець повчає: «Виховання дітей починається з вагітності. Якщо мати, котра носить у лоні, хвилюється й нервує, то зародок у її утробі теж тривожиться. А якщо мати молиться й живе духовно, то дитина в її лоні освячується.» [6; 93].

У внутрішньоутробному розвитку формується не менш важлива базова потреба прийняття. Очікування і бути бажаною дитиною є прерогативою батьківської любові. В Євангелії Господь говорить: «Як хто прийме дитину оцю в Ім’я  Моє, Мене він приймає, а як хто Мене прийме, приймає Того, Хто послав Мене.» (Лк. 9:48). Виходячи з цих слів, можемо говорити, що ключовим моментом прийняття є знову таки довіра до Отця Небесного. Формула прийняття випливає з любові до Бога, бо лише той, який любить може довіряти своєму люблячому.

У внутрішньоутробний період формується базова потреба захисту, яка безпосередньо знову ж таки залежить від довіри і любові. А тому ключовим моментом розвитку дитини в материнському лоні є ЛЮБОВ, як основний  рушійний чинник сімейного виховання в цілому.

Виходячи з цього, для християнської сім’ї важливим чинником періоду очікування народження дитини є духовний стан. Преподобний Паїсій Святогорець радить: «Жінка, коли вагітна, повинна творити Ісусову молитву, читати щось із Євангелія, співати церковні пісні, не тривожитись душею.» [6; 93]. В духовних рекомендаціях зустрічаємо також поради частої сповіді і Причастя. Так протоієрей Михаїл Зазвонов зауважує: «вагітній жінці це потрібно особливо, тому що вона хоче своє немовля занурити в духовний світ зустрічі з Христом. Саме Причастя означає, що Господь вселився в наше серце, що Він благословив нас. І, безумовно, в утробі матері малюк це відчуває, він збагачується, і це не може не вплинути в подальшому на його духовне життя.» [3]. А оскільки, дитя зростає в атмосфері сім’ї, то не лише матері потрібно часто сповідатися і причащатися, але й батькові також необхідно приймати активну участь в Богослужіннях. В такому ракурсі сім’я постає онтологічною єдністю батька-матері-дитини, яка перебуває в очікуванні чуда зустрічі.

Христос сказав, що, коли народить, матір забуває свої болі пологів, в своїй радості «бо народилася людина на світ» (Ін. 16:21).  Ці слова відкривають нам, що для Самого Бога народження кожного дитятка є подією — кожна особистість для Бога є унікальною – це «інший», «ти». Це особистість, яка народжена для вічного буття в Бозі.

«Дитину, яка виношена і народжується в Дусі, зустрічають у віруючій сім’ї не просто як сина людського, а як сина Божого.» [5; 25].Таке відношення для батьків відкриває нові горизонти сімейного виховання: дитина постає як суб’єкт єднання божественного і людського, що дає можливість побачити в людині образ Отця Небесного. Сімейне виховання постає як можливість співпраці Бога і батьків у сфері зрощування дитини як особистості. «На обличчі кожного із людських малят можна, вдивившись, розрізнити відбиток троїчного Лику і встигнути поклонитися йому, поки він не приховався. Не слугувати тварі замість Творця (див. Рим. 1:25), але слугувати Творцю в творінні, і тоді наше служіння принесе добро не лише малим цим, але й започаткує повернення до метафізичного, до євангельського дитинства в нас самих.» [4; 165]. Зустріч новонародженого відкриває нам дорослим райський подих буття, через прийняття нами дитятка ми маємо можливість торкнутися Раю. Сам Господь в Євангелії відкриває нам: «Хто приймає цю малу дитину в Моє ім'я, той Мене приймає; а хто Мене приймає, той приймає Того, Хто Мене послав.» (Лк. 9:48).

Святитель Іоан Золотоустий називає дітей «храмом Христовим», що вибудовуються батьками-будівельниками,  закликаючи їх: «Постараємося бути батьками доблесних дітей, будівельниками Христових храмів… щоб і нам бути співучасниками їхніх вінців.» [7]. Звідси, сімейне виховання покликане творити свобідну особистість, жителя Божественного раю. Через це батьки зумовлюються бути будівельниками храму. Посилаючись на слова апостола Павла: «Ви – Божий храм, і Дух Божий у вас пробуває.» (І Кор. 3:16),  можемо з впевненістю говорити, про сімейне виховання, як уміння будувати храм Бога – дитячої особистості, як свобідного жителя райського буття.

 

Список використаної літератури:

1. Бог, родители, ребенок. // Электронный вариант: https://pravoslavie.ru/86905.html
2. Ефрем Сирин, преп. На смерть младенца. // Электронная версия: https://azbyka.ru/otechnik/Efrem_Sirin/Nadgrobnye-pesnopenija/#0_37
3. Зазвонов М., прот. Чадородие – величайшее чудо Божие. // Электронный вариант: https://orthodox-newspaper.ru/numbers/at52028
4. Зелинский В., свящ. Детство как теофания. Цивилизация ребенка. // Детство в христианской традиции и современной культуре. / Сост. К.Б. Сигов. – К.: ДУХ і ЛІТЕРА, 2012. – С. 151.
5. Мамонтов В., архим. Таинство детства. Беседы известного духовника с родителями. – М.: Никея, 2019. – С. 25.
6. Паїсій Святогорець, преп. Слова. Сімейне життя. Т. 4. // пер. ред-ія журналу «Премудрість Божа Софія». – В 6 тт. – Стрий, 2009. – С. 82.
7. Святитель Иоанн Златоуст. Из слова «О тщеславии и о том, как должно родителям воспитывать детей». // Электронный вариант: http://kolokolzik.blogspot.com/2013/08/blog-post_30.html
8. Ткачев А., прот. Детство вчера и сегодня. // Электронная версия: https://pravoslavie.ru/122532.html
9. Филарет, митрп. Семья как Малая Церковь. // Филарет, митр. Путь жизнеутверждающей любви. – К.: Дух і Літера, 2004. – 230 с.
10. Шелег Т. Вплив досвіду пренатального періоду на розвиток особистості. // Проблеми сучасної психології. 2012. Випуск 17.