Христос Воскрес!

    Дорогі брати і сестри! Завдяки Євангельському читанню цього недільного дня, ми з вами стали свідками дивовижної зустрічі Христа та самарянки, яка стала першою проповідницею Спасителя поміж своїми співгромадянами. Господь відкрив для самарянки, що Він є Месією і що настав вже час поклонятися Богові в дусі та істині на будь-якому місці створеного Ним світу (див. Ін. 4, 23-24): відтепер не лише юдейський Єрусалим чи самарійський Гаризим, а кожен куточок нашого світу достойний того, аби на ньому приносилися славослів’я Люблячому Небесному Отцю, хвала Єдинородному Сину та величання Духу Утішителю.

    Сьогоднішня зустріч Спасителя із самарійською жінкою являє нам велику прихильність Бога до людини: тепер відсутня диференціація людства за етнічним чи соціальним походженням, втрачає свою важливість стать чи сімейне положення, адже важливим тепер стає поклоніння Господу у дусі та істині. Звершення такого поклоніння робить із людини справжнього християнина – людини, яка не прив’язана до тієї чи іншої храмової чи іншої священної локації, а сама є храмом Святого Духа (пор. 2Кор. 6, 16), простір якого слід наповнювати благочестивим життям, виконанням Господніх заповідей, втіленням у життя Євангельських приписів та постійним і безперестанним крокуванням назустріч Небесному Царству, до здобуття якого із докладанням зусиль закликає Сам Син Божий і Спаситель наш Ісус Христос (див. Мф. 11, 12).

    Заклик до Царства Божого адресований всьому людству в цілому і кожній людині зокрема. За Своєю безмежною любов’ю, Господь чекає там навіть найзатятішого грішника, а за величчю Свого милосердя готовий прийняти його і подати йому блаженну милість. Преподобний Ісидор Пелусіот у своїх повчаннях наводить такий приклад аналогії, говорячи: «Як мережі, що закидаються в море, ловлять до себе різні роди риб, так вічне Царство Христове, приймаючи безліч людей з усякого народу, визначає їм спасіння у міру віри, не за достовірністю роду, не за поважністю чину, не за священством, не за царською владою, недостойною цієї назви, але наділяючи блаженство за норовом чи життям, що визначило себе до чистоти та спрямувало до лову істинних рибалок».

    Під час Свого земного служіння Спаситель кликав до Себе всіх, а найперше хворих болючим гріхом, щоб спонукати їх до покаяння (пор. Мк. 2, 17), яке є найголовнішим цілющим засобом загоєння душі після ран від прогрішень. І бесіда у Сихарі лише засвідчує нам цей людинолюбний факт Божого домобудівництва: констатуючи те, що спасіння має бути від юдеїв (Ін. 4, 22), Христос, тим не менш, не говорить, що інші народи не мають права на його успадкування, а навпаки – кожен народ і кожен представник будь-якого народу може стати причасником і спасіння, і Царства, і долучення до живої води, яка навіки втамовує спрагу (пор. Ін. 4, 14).

    Ось уже дві тисячі років християнського буття Свята Церква являє світові підтвердження цієї позиції нашого Спасителя. Являє це тим, що у лоні Христової Церкви ми можемо знайти представників різних національностей, різних професій та навичок, людей різних за покликаннями та діяльністю, різних щодо приналежності до кліру та до звичайного віруючого народу Божого. Так, ми всі різні, проте єдині у Христі і в цьому полягає наша радість та цінність нашої приналежності до Спасителя, що поруч із Ним для нас стають неважливими будь-які відмінності, а стає важливим лише наша особиста єдність із Ним та єдність через Нього та в Його Дорогоцінних Тайнах із іншими вірними.

    Єдність у Христі – це величний скарб вірних послідовників Божественного Учителя, Котрий сповістив світові Святе Євангелія, фундамент якого закладений на любові. Від часу Пришестя до світу Господа Ісуса і дотепер всі ми існуємо на лоні Його безмежної любові, що просвічує наші душі та серця, роблячи спроможними крокувати стежинами, що ведуть до Царства світла та святості, блаженства та радості, миру та праведності; до Царства, що наповнене Небесними жителями, які ще на землі усвідомили важливість відмовитися від рабства гріху і поєднатися із благочестям, яким прикрашається душа і через яке здобуває спокій серце.

 Святитель Григорій Богослов навчає нас, говорячи: «Висловлюйте благочестя менше словом, а більше ділом, і виявляйте любов свою до Бога більше дотриманням Його заповідей, аніж подивом до Законодавця». Сихарська самарянка все своє життя до зустрічі із Месією провадила, м’яко кажучи, не зовсім благочестиво, втім, лише одна розмова біля криниці патріарха Якова змінила її і перетворила на глашатая Христа для своїх ближніх, яких вона надихнула прийти і на власні очі побачити обіцяного Христа, Котрий перебував із ними після цього ще два дні і багато народу тоді після проповіді Спасителя увірували в Бога Істинного (див. Ін. 4, 40-41).

    Самарянка показує нам людину, яка щиро та радісно прийняла звістку про появу в їхньому краї Месії, Котрому вона довірилися, як тільки дізналася, що перед нею саме Він. Її вчинок можна охарактеризувати словами преподобного Софронія Есекського про те, що «віра в абсолютного Бога має бути вільна від будь-якого вагання». Саме так: не вагаючись, але із палким натхненням самарянка побігла до свого поселення, сповіщаючи всім про свою зустріч із Месією; не вагаючись, співгромадяни самарянки побігли поглянути на Того, Кого зустріли біля водного джерела; не вагаючись, Христа попросили залишитись для кількаденної проповіді. Таким чином і ми, улюблені брати і сестри, покликані до віри, що не знає вагання, але наповнена щирої любові до Господа, Який нині сповістив самарянам радість безмежного поклоніння Істинному Богові, до спасительної отари Котрого належить кожен із нас – належить кожен вірний, що тримає в своєму серці нетлінну пасхальну радість, яка спонукає християн сповіщати навколишньому світові в дусі та істині непохитний факт віри нашої, що Воістину Воскрес Христос!

Христос Воскрес!

    «Ось видужав ти. Не гріши більше, щоби чого гіршого не сталося тобі!» (Ін. 5, 14), – такими словами, дорогі брати і сестри, Спаситель сьогодні звертається до зціленої Ним людини в єрусалимській купальні, що мала назву Дім Милосердя. Так Господь показує і чоловіку, що видужав, і нам із вами, що гріх має дуже згубні наслідки і від нього страждає не тільки наше внутрішнє єство, наша душа, але і фізичний організм. Саме тому боротися із гріхом – це боротися за своє здоров’я, за його добрий стан та міцність своїх сил, які нам необхідні і для звичних буденних справ, і для справ християнських, які мають бути відображенням нашої віри.

     Віра є могутньою силою, завдяки якій ми здатні прокладати свій маршрут до Бога та Його Небесного Царства. Втім, йдучи шляхом віри, ми покликані і до її засвідчення, адже, як нам добре відомо із Послань Апостольських, без справ вона стає мертвою (Як. 2, 26). Святитель Кирил Єрусалимський щодо цього акцентує нашу увагу на тому, що «немає для нас жодної користі носити найменування християн, якщо це не супроводжується християнськими справами». Дійсно, як можна відносити себе до Бога, носити Його пресвяте ім’я, але жодним чином це не підтверджувати і не координувати своє життя, згідно із його заповідями та Євангельськими приписами? Це неможливо! Але для кожної віруючої людини можливо починати вибудовувати власну доброчесність із невеликих справ, щоразу намагаючись їх збільшити та примножити.

     Для того, щоб людина почала чинити добрі справи, насамперед їй необхідне бажання. У сьогоднішній події зцілення хворого Христос спочатку звертається до нього, запитуючи про бажання бути здоровим, на що отримує ствердну відповідь (Ін. 5, 6-7). Милосердний Господь міг би просто явити Свою Божественну силу і одразу подати зцілення, але навіть в цьому випадку Він не подає людині Своєї милості, допоки сама людина, застосувавши ще едемське право на вільний вибір, не підтвердить її необхідність для себе. Хворий підтверджує таку необхідність і отримує здоров’я, про яке ще деякий час тому не міг навіть і мріяти, оскільки не мав людини, котра би могла йому допомогти його здобути у цілющому джерелі (див. Ін. 5, 7).

     Подібним чином і ми наближаємося до Христа, Який Сам є Джерелом любові та всіх благ Податель. У кожного є про що прохати Спасителя, є про що Його молити, але ніколи не варто забувати й про інший важливий вид звертань до Господа – це звертання подяки. Завжди є за що принести Богові подяку і наше життя вже є найголовнішою причиною для цього, тому що життя – це той дарунок, що стосується всього людства, адже Своїм Воскресінням Христос відкриває браму життя для всіх – і нині живих, і вже спочилих, про що ми співаємо у пасхальному тропарі.

     Наше життя не слід марнувати на речі, що заважають спасінню та здобуттю Обителей вічного блаженства. Святитель Василій Великий у своїх мудрих повчаннях наголошує: «Христос є правдивим життям і наше істинне життя є перебування у Христі». Таке життя – це реальність радості та щастя, реальність милості та любові, реальність тлінної землі, від якої ми переселяємося до нетлінних Небес. Коли людина справді починає перебувати у Христі, вона починає відчувати жагу до благочестя, тому що поруч зі Спасителем прагнеш ставати краще, прямуючи із Його допомогою вузькими стежинами до Царства Небесного Отця, Котрий люблячим душам приготував його ще від самого створення світу (див. Мф. 25, 34).

     Душа, що любить Бога, буде найактивнішим чином ухилятися від гріха, вправляючись при цьому у праведності, тому що гріх – це не природнє явище нашого єства, а його хвороба, яка уражує душу, висушує серце і затьмарює свідомість. Тільки поруч із Богом ми здатні до боротьби із цією хворобою та її наслідками, маючи при собі цілюще покаяння та всеохоплюючу любов Господню. Ця любов і привела до світу Сина Божого, Котрий покликав всіх нас до втраченого Раю, промені якого наповнені саме любов’ю Милостивого Бога.

     Сьогодні Господь явив Свою милість, зціливши немічного чоловіка у Єрусалимі. Звісно, цей випадок не є поодиноким, тому що Спаситель після виходу на проповідь майже постійно перебував серед великої кількості людей, деякі із яких, звісно ж, прохали про допомогу. Нам відомі лише окремі випадки Христових чудес та зцілень, оскільки, як вказує святий апостол Іоанн Богослов, «якби докладно описати все, то … світ не вмістив би написаних книг» (Ін. 21, 25). Але й наявного нам вже достатньо для того, щоб, долучившись до живильного джерела Євангелія, ми мали віру, «що Ісус є Христос, Син Божий, і щоб віруючи, життя мали … в Ім’я Його» (Ін. 20, 31).

     Життя! Саме до нього покликані віруючі душі. Наш Господь – це Господь живих (див. Лк. 20, 38)! Тому необхідно цінувати життя, наповнювати його справами, що будуть прославляти Небесного Отця (пор. Мф. 5, 16) та підносити нас до висоти райського буття. У Домі Милосердя єрусалимський немічний чоловік отримав зцілення і рецепт для підтримання свого здоров’я – це віддалення від гріха. Втім, цей рецепт стосується і всіх нас – віруючих людей, які мають бути християнами не тільки за назвою чи на словах, але бути ними і у великих справах, і в простих вчинках. Жити із Христом – ось до чого ми покликані і що є найголовнішою цінністю нашого перебування на землі і єдиним багатством, яке ми в змозі забрати із собою до блаженної вічності, де лунає тріумфальна проповідь християнства, що Воістину Воскрес Христос!

  Христос Воскрес!

     Сьогодні, улюблені у Христі брати і сестри, ми сповнені радісних емоцій, адже оспівуємо Воскресіння нашого Спасителя, Котрий знищив смерть задля того, аби кожен із нас мав можливість успадкувати вічне життя, здобуваючи Небесне Царство. В цьому Царстві вже перебувають святі ангели, праведні чоловіки та жінки, які своїм життям засвідчили відданість та любов до Творця і Владики всього світу, заради якого Син Божий зійшов на землю, проповідував та закликав людство до покаяння, стежиною якого ми прямуємо до Раю. В час після Господньої Пасхи питання Раю ще більш актуалізується, адже від моменту Воскресіння Христового і донині райська брама відчинена для кожного, хто щирим серцем прагне увійти до лона Божого милосердя.

      Святі жони-мироносиці разом із праведними Іосифом та Никодимом вже стали спадкоємцями любові Христа, до Якого вони попрямували, незважаючи ані на погодні умови холодного весняного ранку, ані на небезпеку зі сторони римської влади, ані на переслідування з боку юдейського синедріону. Все це було для них винятково другорядним, тому що вони насамперед йшли до Христа, Котрого знали і любили; Христа, Котрий залишив людству Своє Божественне Євангеліє; Христа, Котрий виконав обіцяне – був піднятий на Треблаженне Древо і воскрес із Живоносного Гробу. Святитель Амвросій Медіоланський про це говорить наступне: «Бог, за Божественним промислом, не пророка послав, не раба, і не Ангела невидимого, але, прийнявши правдиву людську плоть, Сам прийшов і жив із людиною, щоб дати смертним зразок святого життя, і прикладом Своєї Смерті і Свого Воскресіння явити … віруючим у Нього життя вічне».

      Вічність із Богом – це реальність буття, подібного до якого не існує. Цю вічність Господь дарує людині, а самій людині важливо тільки прийняти Божий дарунок і застосувати його у власному житті. Тільки через усвідомлення свого вічного буття ми стаємо дійсно такими, якими нас і створив Бог – ми стаємо справжнім Його творінням, сутність якого не у тимчасових насолодах мінливого світу, а у координуванні своїх вчинків, згідно зі Святим Євангелієм та Божими заповідями. Саме таку вічність нам проповідують своїм раннім походом до Гефсиманії жони-мироносиці, у справах яких проглядається прихильність не до земного комфорту, якого вони і так не дуже мали, але нестримна любов до Божественного Учителя.

      Преподобний авва Ісая Скитський одного разу зазначив: «Хто падає перед Богом з покірністю і зі смиренням слухає Його заповіді, той здобуває любов до Бога і ближнього, а любов ця виганяє пристрасті і збентеження». Дійсно, таку любов ми бачимо у вчинках мироносиць, таку любов ми бачимо у святих Іосифа та Никодима, а ще слід справедливо зазначити – така любов має бути і у нас з вами, людей, що іменують себе християнами. Ми добре знаємо, що християнство не може існувати без любові, оскільки вона є центром та фундаментом нашої віри – віри, що ґрунтується на Христі, Котрий воскрес із мертвих Сам і воскресить у належний час кожного, хто через віру долучається до Нього та єднається із Ним у Дорогоцінних Тайнах (пор. Ін. 6, 54).

      Світ існує у сяйві Христового Воскресіння, промені якого спрямовані до кожної душі, покликаної до спасіння. Факт Воскресіння Христа говорить людству про любов Творця до творіння, заради якого Бог став готовий принести Себе в Жертву – Безсмертний став готовий прийняти смерть, щоб смертні стали спадкоємцями Його вічності. Прославляючи та оспівуючи Воскресіння Спасителя, ми звертаємось до Господа із проханням про укріплення наших сил в нелегкому, проте вкрай важливому для душі, духовному крокуванні зі здобуттям чеснот та загартуванні ними своєї душі.

      Сьогодні мироносиці навчають нас двом важливим чеснотам – любові та вірності. Коли найближчі учні Христа перебували за зачиненими дверима, ховаючись від можливої небезпеки, саме мироносиці попрямували до Гробу Спасителя, щоб віддати Йому останню шану, помазавши тлінними ароматами Його Нетлінне Тіло. Так, вони не знайшли Тіла Христового, проте знайшли першу пасхальну проповідь, яку вони і понесли далі – до апостолів та всіх інших. Любов до Христа і вірність Йому привели мироносиць до Гробу, де вже не було їхнього Учителя, про що вони і сповістили всьому світові, який майже дві тисячі років має величну радість та грандіозний тріумф сповідати свою віру, виголошуючи, що Воістину Воскрес Христос!

Христос Воскрес!

     Сьогодні, улюблені у Христі брати і сестри, ми радісно зустрічаємо другий недільний день після Світлого Воскресіння Господа і Бога нашого, Який смертю смерть подолав, а нині явився Своїм учням, особливо ж апостолу Фомі, аби той був не невіруючим, але віруючим (див. Ін. 20, 27). Як ми бачимо у Святому Євангелії, Господь не сварить Фому за його бажання переконатися у Своєму Воскресінні, а подає йому Самого Себе для підтвердження, що це дійсно Він, а не хтось інший. Спаситель Христос, як Джерело всіх благ, укріплює цим підтвердженням віру Свого апостола, від якого і ми в свою чергу утверджуємося у вірі, не бачивши Втіленого Господа фізичними очима, але споглядаючи на Нього очима духовними і відчуваючи Його в своєму житті душею та серцем.

      Воскресіння Спасителя єднає в собі християнське суспільство, не маючи в собі перешкоди ані територіального характеру, ані просторового, ані часового. Саме Воскресінням відкривається для нас Райська брама, входження до якої ми розпочинаємо в земному житті. Втім, це життя також має бути проваджене належним чином, компонентами якого мають бути виконання заповідей, життя на засадах Євангелія і, звісно ж, щира та нелицемірна участь у Причасті Дорогоцінних Христових Таїн, в яких правдиво перебуває Той, Кому нині переконаний учень виголошує: «Господь мій і Бог мій!» (Ін. 20, 28).

      Щодо цього виголосу святитель Григорій Двоєслов говорить, що святий Фома «одне побачив, а в інше увірував, тому що Божество не може бути видимим для смертної людини: отже, він бачив Людину, а сповідав Бога». Ми, як люди віруючі, також не залишені Господньої присутності і втіхи, адже є тими, про яких Він сказав, що «блаженні ті, котрі не бачили і увірували» (Ін. 20, 29). Інакше кажучи, Христос не звеличує тих, що бачили Його під час земного служіння, і не применшує подальші покоління віруючих в Нього, до яких належимо і ми, тому що саме разом всі віруючі становлять єдине Тіло Христове, єдине тіло Його Святої Церкви.

      Саме перебуваючи у Христовій Церкві людина входить в абсолютно виняткову реальність буття, над яким сяє світло величного Гробу Господнього, промені якого освітлюють всесвіт і нагадують людству про найголовніше уповання нашого спасіння – Воскреслого Христа. Преподобний Симеон Новий Богослов у своїх творах пише наступне: «Славне Воскресіння Христове є нашим власним воскресінням, яке розумно звершується і виявляється в нас, змертвілих гріхом, через Воскресіння Христове». Це важливо пам’ятати, оскільки Воскресіння Спасителя відбулося після Його Страждань та Хресної Смерті, якою ми були зцілені від прадавнього гріха, до котрого не потрібно повертатися, а всіма своїми силами та зусиллями намагатися чим продуктивніше вибудовувати своє життя, згідно із заповідями Господа Ісуса, виконання яких буде свідчити і про нашу приналежність та любов до Нього (пор. Ін. 13, 35; 14, 15).

      Любов є найбільшою християнською чеснотою, до здобуття якої покликаний кожен віруючий. Проте навіть віра у Воскресіння не завжди вибудовується миттєво, інколи для цього потрібен певний проміжок часу, хай би навіть і не досить тривалий. Великий святитель Афанасій Олександрійський, до прикладу, так говорить про описану в сьогоднішньому Євангельському читанні подію: «Якщо хочеш знати, то інші учні, побачивши Господа після Воскресіння, не одразу повірили. Вислухай розумно, тільки не засуджуй їх … Якщо Христос їх не засудив, то й ти не засуджуй; бо учні бачили незвичайне і дивне явище – Самого Первородного воскреслого із мертвих. А такі великі чудеса спочатку, як правило, вражають жахом, поки через деякий час у серцях віруючих не настане спокій. Це саме й сталося тоді з учнями». Страх апостолів був зцілений Богом, Котрий є Досконалою Любов’ю, а любов, як відомо, не має в собі страху, а проганяє його (пор. 1Ін. 4, 18).

      Пасхальний період, який ми нині проживаємо, також проходить під знаменом любові, за якою Бог став Людиною, щоб людину піднести до висоти Свого Божества. Саме ця висота має спонукати нас до повсякчасного провадження свого життя у благочесті, адже ним живиться душа і надихається серце. Господь – це безгрішна досконалість пресвятої любові, перебуваючи поруч із якою неможливо уникати чеснот та благих справ, оскільки разом із Богом людина чинить їх вільно, без примусу і вони стають нагальною потребою її духовного єства та, можливо, навіть певним добровільним обов’язком, як це свого часу було в апостола Павла із його справою благовісника (пор. 1Кор. 9, 16).

      Проте кожен із нас, хто іменує себе християнином та бажає слідувати за Христом, вже несе своїм життям певну проповідь Євангелія, адже наші вчинки – це свідчення того, в Кого ми віримо та що сповідуємо. Це саме те, на чому зокрема акцентує увагу блаженний Августин, коли пише: «Ніколи не говори про Христа, поки тебе не запитають, але живи так, щоб тебе питали про Нього!». Власне кажучи, це доволі важливий критерій для вірних – критерій питання: чи живу я настільки гідно та по-християнські, щоб у мене запитали про Христа? Так, апостоли, яким сьогодні явився Господь, стали проповідниками свого Божественного Учителя словами та справами, проповідниками кожною дією та навіть найменшим вчинком. Всі вони благовістили світові не аморфне вчення чи мінливу філософію, але те, що вони чули своїми вухами та бачили на власні очі, що споглядали і до чого торкалися їхні руки – благовістили світові Божественне Слово (див. 1Ін. 1, 1) Ісуса, Котрого, побачивши сьогодні, сповідав апостол Фома, а ми, не бачивши, у блаженній радості сповідуємо все життя наше, знаючи, що Воістину Воскрес Христос! Амінь!

Христос Воскрес!

     Милістю Люблячого Бога, дорогі брати і сестри, ми радо вітаємо один одного цими вічно живими і повсякчас прекрасними словами, на яких ґрунтується наша християнська віра, зміст і наповнення котрої зосереджується на Воскреслому в Гефсиманії Спасителі, що повстав із мертвих, даруючи кожному із нас життя. В цьому оновленому житті ми покликані сповіщати світові своє уповання, яке, в свою чергу, також неможливе без променів Христового Воскресіння, оскільки воно не просто одна із подій священної Євангельської історії, а винятковий акт Господнього домобудівництва людського спасіння, ціна за яке Принесений за нас в Жертву Син Божий, Котрий народився для того, аби постраждати для нашого відкуплення і після Хресних Страждань осяяти нам дорогу до Раю променями Свого Воскреслого Божества.

     «Христос Своїм Воскресінням не просто перевів нас на інший бік річки, каналу, озера, – говорить преподобний Порфирій Кавсокаливіт, – Він вивів нас з хаосу, який сама людина ніколи б не змогла подолати. Він супроводив нас від смерті до життя. Христос воскрес – і тепер все радіє». Всеохоплююча радість – це один із компонентів грандіозного тріумфу перемоги Христа над смертю, всесвятості над гріхом, світла над пітьмою і нетлінного блаженства над болючими зітханнями пекла. Від моменту Воскресіння Спасителя всесвіт живе саме у його реальності, а людина покликана до правдивої віри в Ісуса, Який чітко сказав нам про те, що віруючий в Нього, навіть якщо і помре, житиме (див. Ін. 11, 25)!

     Життя у Христі – це щоденна проповідь Його Євангелія, ядро якого знаходиться саме у світлосяйному Воскресінні. Жити у Христі – це свідчити світові та всім оточуючим про все вчинене нашим Спасителем, слава Котрому від нас підноситься не тільки вустами, але в першу чергу тими справами, які ми чинимо. Мало просто називатися християнином, християнином необхідно бути! І бутність ця в допомозі тим, хто цього потребує, у підтримці хворих та ув’язнених, відвіданні немічних (пор. Мф. 25, 36-45). Інакше кажучи, християнство починається із простих вчинків, за якими слідують величні справи, що являють нас людьми, котрі не тільки живуть тут і зараз, але життя своє координують в напрямку вічного Небесного Царства, врата якого відчинив Христос після знищення брами пекельної.  

     Пекло посоромлене, смерть подолана, диявол знесилений, а Ісус прославлений Переможець чекає нас у Своєму Царстві. Можна сказати, що великодня радість є тим промінчиком нескінченного блаженства, яке у повноті можна відчути лише поруч із Самим Господом, де повсякчасно лунає хвала Творцю і панує досконала любов в Тройці прославленого Бога. Саме ця любов привела сьогодні нас до пасхальної радості, як свого часу привела до Гефсиманського Гробу жон-мироносиць, аби почути ті завітні слова про Воскресіння Христа (пор. Лк. 24, 5-6), Котрий не зробив чогось неочікуваного для них, але виконав все те, про що неодноразово проповідував.

     День Пасхи Христової по-особливому відбивається в душах віруючих і навіть людей далеких від Його Святої Церкви. Можна впевнено сказати, що не існує в світі такої людини, котра на радісне великоднє вітання зі сповіщенням Воскресіння Ісуса, не знала би відповіді, що підтверджує це вітання. Христос дійсно воскрес, що є безумовним фактом історії та найбільшим торжеством для вірних чад Його і найболючішим викриванням для тих, хто намагається це ігнорувати своїми лукавими потугами. Втім, Спаситель подолав смерть, показавши всім, хто коли-небудь жив, живе зараз і житиме в майбутньому, що найголовніше слово і найперша влада в цьому світі належить життю.

     Христинину належить провадити дні свого земного буття, згідно із Євангелієм, яке залишив нам Спаситель. Можна також додати заувагу преподобного Паїсія Афонського, який навчає тому, що для нас має бути невід’ємним «усвідомлення глибокого сенсу життя: «Шукайте насамперед Царства Божого…» – простота та всяке правильне ставлення до речей починаються з цього». Чому правильне ставлення до речей починається із Царства? Тому що кожен наш вчинок, кожна дія і справа має наслідки, які можуть бути як тягарем, що тягне людину до безодні пітьми, так і помічником, завдяки якому ми здіймаємося до висот Небесних Обителей. Шукаючи Царства Божого, людина не може оминути пошуків Того, Хто є Царем цього Царства – Превічного і Люблячого Бога, Котрий відкриває перед людиною райські ворота, увійти в які належить шляхом благочестя та праведності, які ми можемо здобути, докладаючи належних зусиль, важкість котрих можна облегшити молитвою до Христа.

     Всі наші молитви мають бути наповнені щирості та відданості Господу – щирості душі та відданості серця. У преподобного Никодима Святогорця ми зустрічаємо таку корисну рекомендацію: «Щоб молитва твоя здобула силу перед Богом і привернула до тебе Його прихильність, окрилюй її … вірою … найбільше в силу Втіленого … Господа нашого Ісуса Христа, Який заради нас прийняв Хресну Смерть, [Христа] Воскреслого, що піднісся на Небеса і сидить правого Отця, де постійно і ходатайствує про нас».

     Сьогодні, коли небеса і земля радіють у сяйві Живоносного Гробу, нам надається чергова можливість піднести свої молитви до Престолу Царя Слави і попрохати Його не лише про себе самих, але і про наших ближніх, про оточуючих, про тих, за кого нема кому помолитися, адже Христос воскрес для всіх нас і у цих «всіх» відсутнє жодне виключення. Тому підносячи сьогодні молитви, дорогі брати і сестри, будемо утверджуватися у вірі; прославляючи Бога, не втрачатимемо надії на Його допомогу та благословення у наших справах; оспівуючи Спасителя, не будемо забувати про власне вдосконалення у тій любові, що він приніс світові і якою Він цей світ звільнив від тенет гріха, аби кожна віруюча душа разом зі світлим Ангелом, якого зустріли у Христовому Гробі жони-мироносиці, сповіщали радісну звістку, що Воістину Воскрес Христос!

    Сьогодні, дорогі брати і сестри, ми входимо разом із Господом до Єрусалима, де Його зустрічають радісні люди, котрі виголошують Йому славу. Серед тих людей є старі і молоді, чоловіки та жінки, є також і діти: всі вони вийшли зустріти Того, про Кого деякі із оточуючих встигли засвідчити, що перед приходом до Єрусалима Син Давидів звершив чудо – воскресив Свого друга Лазаря, якого в подальшому первосвященники прагнули убити, оскільки через нього багато людей ставали віруючими у Христа (див. Ін. 12, 10; 17-18). Йдучи поруч зі Спасителем, Лазар лише власною присутністю свідчив велелюдному натовпу про те, що Ісус є Воскресінням і що кожен, хто вірить у Нього, хоч і помре, але буде жити (див. Ін. 11, 25).

       Святитель Кирило Олександрійський у своїх повчаннях звертає увагу на те, що «Спаситель не знищує смерть в теперішньому віці, але присвоює їй лише тимчасову владу над віруючими, бо до належного часу зберіг благодать воскресіння». Це та невимовна благодать, причасником якої ще під час земного служіння Спасителя встигли стати праведний Лазар, син наїнської вдови (див. Лк 7, 11-16) і донька начальника синагоги Яіра (див. Мк. 5, 35-43; Лк. 8, 49-56), а нині кожен, хто носить на своєму серці викарбуване сповідання – «християнин». Слід сказати, що правдиве християнство – це не голосні вигуки і не шумні овації, а реальні справи, що ґрунтуються не на тимчасовому враженні про звершене Господом диво, а на постійному прагненні бути із Ним, служити Йому і нести проповідь про Нього своїм благочестивим життям.

    Нам не відома конкретна кількість, яка увірувала тоді у Віфанії, а згодом і в Єрусалимі, але кожна віруюча душа вже є великою цінністю в очах Люблячого Христа, Котрий заради спасіння людини сьогодні переступає єрусалимську браму, щоб звершити все, чому належало сповнитися. Навіть апостоли не до кінця розуміють, що відбувається і що саме збирається чинити їхній Божественний Учитель (див. Ін. 12, 16), проте лише Його присутність вже бентежила фарисеїв, яким не подобалося те, що за Христом слідує велика кількість народу, серед яких були не лише вірні юдеї, але й навіть представники еллінського народу (див. Ін. 12, 19-20).

    Ми з вами також слідуємо за Христом, але наша єрусалимська дорога триває упродовж всього життя, у будь-які моменти якого нам слід бути готовими і нести пальмові гілки, і опинитися поруч підніжжя заміського пагорба, і радіти біля відваленого каменю світлосяйної печери, пам’ятаючи слова нашого Спасителя: «Якщо хто Мені служить, нехай іде за Мною, і де Я, там буде і Мій слуга» (Ін. 12, 26). Таким чином, ми йдемо за Господом від моменту свого Хрещення і до самої кінцівки земного життя, але не кінцівки буття вічного, тому що вічність – це прояв любові Бога до Свого творіння, покликаного до існування поруч із Творцем у Його Царстві.

    Преподобний авва Филимон навчає: «Немає іншого шляху, що зводить на Небо, крім абсолютного віддалення від усього злого, здобуття всього благого, досконалої до Бога любові і перебування з Ним у преподобії і правді: так що коли в кого буде це, він скоро зійде до Небесного лику». Саме таким має бути наше крокування за Царем Слави, Котрий смиренно схиляється і приносить Себе в Жертву за людину.    Господь – це невичерпне джерело всіх благ, долучатися до якого необхідно ось такими активними вчинками, на які вказує древній подвижник. Власне кажучи, доволі дивною буде виглядати людина, котра ідентифікує себе християнином, але не вбачає необхідності примножувати у своєму житті благе, рішуче знищуючи навіть найменші прояви зла.

    Подія сьогоднішнього дня нагадує нам про важливість такої діяльності, оскільки там, в Єрусалимі двохтисячної давнини, ми бачимо доволі неодноманітну публіку містян, серед яких були злостивці і наклепники, заздрісники і обмовці, але були і ті, котрі залишилися вірними Богові, Котрий, виконавши належне, воскрес після ганебного Розп’яття. Так, цих людей могло бути значно менше за тих крикунів, що прохали про розп’яття, можливо навіть, що деякі із тих, хто увірували в Віфанії, спокусилися і відійшли від Христа, але з Ним зосталися ті, які дійсно прагнули бути із Ним, або ж повернулися до Нього через щиросердечне покаяння.

    Єрусалимські християни тоді і християни сучасності всі покликані до слідування за Ісусом, Котрий учора, сьогодні й навіки Той Самий (Євр. 13, 8). Святитель Лука Кримський в своїй святковій проповіді з нагоди цього торжества закликає до наступного: «Хай ми поставимо метою життя нашого слідування за Христом … Підемо ж за Христом, йдучи через тісні ворота вузьким шляхом – і упокоїмося там, де сяє вічна слава Святої Трійці». Так, усвідомлюючи таку важливу істину, в кожного з нас має бути приготована брама душі для зустрічі Бога, за яким ми, в свою чергу, йдемо вузькими стежинками вже до воріт Небесного Царства, заново відчиненого Животворчим Хрестом.

    Кожен із нас, улюблені брати і сестри, покликаний до входження в Обителі вічного блаженства, вічної радості та вічного перебування разом зі Спасителем. Покликаний кожен, тому що не на обличчя наші дивиться Господь, а на наші добрі справи, через які здобувається честь, мир і слава (див. Рим. 2, 10-11). Не будемо втрачати свого покликання, нехтувати ним або забувати про нього, але направимо свої стопи за Христом, йдучи із Ним не тільки у Віфанії, оспівуючи не лише біля вхідної брами Єрусалима, але аж до самої Голгофи, де Пресвята Богородиця із пронизаним зброєю серцем (пор. Лк. 2, 35) і розбійник, що стає першим всельником Раю після його нового відчинення. Хай же Люблячий Господь благословляє кожного із нас, хто щирим наміром прямує за Ним до Царства Його Божественної милості, де лунає велична і незмінна слава Істинному Богу Христу, Котрий заради нашого спасіння сьогодні зволив сидіти на осляті [див. відп. свята], прямуючи на Страждання, якими буде здолана смерть і сущі в гробах отримають життя [див. троп. Пасхи].

      Дорогі брати і сестри, ми з вами згадуємо подію воскресіння праведного Лазаря, котрий був другом апостолів і навіть Господа Ісуса Христа (див. Ін. 11, 11), Який прийшов сьогодні до Віфанії, аби дати нам черговий поштовх для дієвої віри (пор. 11, 14). Христос воскрешає Лазаря перед Своїми стражданнями, за якими буде вже Воскресіння Його Самого, сповідуючи яке ми підтверджуємо і власну віру у воскресіння померлих та життя наступного віку. Та зовсім інші почуття були тоді у Віфанії, де Господа у супроводі апостолів зустрічають Марія та Марфа, яка бажала би, щоб Ісус був із ними раніше і Його присутність вберегла б її брата від смерті (пор. Ін. 11, 21).

     Сльози, розпач, туга за померлим братом… В такій обстановці опиняється Спаситель, щоб звершити Своє останнє чудо у цьому місці. Останнє у Віфанії, але не останнє для всього людства, якому постійно подаються чудеса та Господні щедроти, навіть якщо ми про це не благаємо. Це ми бачимо і в Святому Євангелії, коли Марфа лише вказала на відсутність Христа в момент смерті Лазаря, а Господь йде з ними до печери, в якій знаходиться спочилий, аби повернути його до життя. Христа не просили про воскресіння, а Він воскрешає, чим являє Свою Божественну силу та могутність, являє Свою владу над життям та смертю, владу над природніми процесами.

     Всі ми живемо у підвладному Богові світі, де кожне творіння свідчить про велич Господньої премудрості (пор. Пс. 103, 24) та любові. Бог створив людину для вічності, елементами якої є народження, зростання та зрілість, елементом якої є і сама смерть, котра для віруючого християнина є надбанням (пор. Флп. 1, 21). Святий Григорій Палама зауважує, кажучи: «Ось справжня смерть: коли душа роз’єднується з Божественною благодаттю і поєднується з гріхом». Це доволі вірні слова мудрого святителя, адже гріх дійсно є каталізатором смерті, а сама смерть, в свою чергу, є наслідком найпершого гріха, вчиненого нашими прабатьками в Раю. Саме тому і важлива постійна праця над своїм духовним єством, яке слід очищувати покаянням, просвітлювати виконанням заповідей Божих, преображати євангельськими справами та освячувати постійним єднанням із Господом.

     Життя із Богом – це той скарб, який єдиний можливо забрати із собою у вічність. На землі ми починаємо своє крокування, яке завершується після нашої кончини, але тільки наш особистий і щирий вибір за життя визначає наше перебування після нього. Праведний Лазар зробив вибір, кращої альтернативи якої годі й шукати, адже він не просто обрав бути із Господом, але мав із Ним дуже тісне єднання, якщо став для Самого Христа другом. Але як можна стати другом Божим і що для цього ми маємо робити? Спаситель дає нам відповідь на це питання: «Ви друзі Мої, якщо чините те, що Я заповідаю вам» (Ін. 15, 14). Ось цей важливий критерій дружби із Богом – критерій, що базується на заповідях Господніх та Його веліннях, мета яких повернути людину до первісного райського життя.

     В одній із своїх проповідей святителя Димитрія Ростовського є така заувага: «Добре сказав хтось, міркуючи про воскресіння Лазаря: Христос повернув Лазаря до життя для того, щоб людина, яка народилася у світі одного разу, навчилася двічі вмирати, бо … ніхто не може після смерті отримати життя вічне, якщо не звикне до смерті вмирати». Звичка вмирати стосується як наших негідних справ та вчинків, так і наших прихильностей до тієї чи іншої пристрасті, викорінювати які необхідно пам’ятаючи мудру настанову первоверховного апостола Павла про важливість бути мертвими для гріха, але живими для Бога у Христі Ісусі Господі нашому (Рим. 6, 11).

     Щодня ми покликані до цього життя і кожну мить цього життя ми в змозі направити в благочестиве русло задля Божої слави і власного спасіння. Нам добре відомо, що спасіння не здобувається раптово, оскільки це поступовий процес і звершувати його слід із пильністю та старанням упродовж всього нашого життя, щоб після смерті також долучитися воскресінню, яке для Христового друга Лазаря буде другим, а для вірних християнських душ – єдиним. Преподобний Софроній Есекський доволі сміливо визначає: «Бути християнином означає вірити у воскресіння мертвих; надіятись на усиновлення нас Отцем Небесним, отримати Божественний образ буття, стати, згідно із даром любові Отчої, тим, ким Він і Сам є, тобто Богом».

    Всі наші справи мають свідчити про бажання та прагнення максимально наблизитися до Бога, максимально поєднатися із Ним, максимально долучитися приготованого Ним для людини Царства Небесного. Сьогодні Христос воскрешає Лазаря, щоб після цього направитися до Єрусалиму, де його будуть урочисто зустрічати, а вже за декілька днів зрадять, віддадуть на суд під свідчення наклепників, познущаються і розіпнуть між двома розбійниками. Але сьогодні ми поки що разом із Марфою та Марією радіємо поверненню до життя їхнього дорогого брата, а Сам Христос радіє про Своїх учнів, що і вони вкотре увірують у Нього, як Божественного Учителя (див. Ін. 11, 14), і ті юдеї, котрі, завітавши до Марії, також стали свідками воскресіння Лазаря (див. Ін. 11, 45), що стало запевненням вірних про майбутнє загальне воскресіння, причасниками якого я бажаю бути всім нам!

     З великою радістю про початок нашого спасіння [див. троп., гл. 4], дорогі брати і сестри, ми урочисто святкуємо торжество Благовіщення Пресвятої Діви Богородиці, від Якої світові був народжений Месія Христос. Подія Благовіщення звертає наші душі та серця до древнього міста Назарета, куди шостого місяця Господній Архангел букв посланий для того, аби сповістити юній Отроковиці Марії, що Їй належить радіти, адже Вона стала обраною Безначальним Творцем для втілення Його Єдинородного Сина (Лк. 1, 26-30), Котрий із Отцівського лона явив нам раніше Невидимого Бога (пор.Ін. 1, 18), що від створення світу кличе вірні душі до Своїх благословенних Обителей (пор. пор. Мф. 25, 34).

      Але сьогодні ми прославляємо і оспівуємо іншу Благословенну Обитель – Діву Богородицю, адже саме Вона вмістила в утробі Своїй Бога Невмістимого. Подія Благовіщення – це милість до людського роду, якому подається спасіння, що успадковується через вільний вибір людини. Діва Марія також зробила Свій вибір, який підсумувала славнозвісною відповіддю, наповненою смиренням та покірністю волі Божій, про що і говорить Ангелу:   «Ось, Я Раба Господня, нехай буде мені за словом твоїм!» (Лк. 1, 38). Ці слова Пресвятої Діви не раптові, а цілком виважені, позаяк є плодом Її довгих молитов, тривалих духовних міркувань і ретельного вивчення Святого Письма, із якого Вона черпала різноманітні знання, де найголовнішим було пророцтво про Пришестя Спасителя і Народження Його від Діви (див. Іс. 7, 14; Мф. 1, 23).

      Богоматеринство Діви Марії стало початком нової ери буття людства, яке страждало після гріхопадіння. У Благовіщенні в Назареті, в Народженні у Віфлеємі та Хрещенні на Йорданському березі Бог показує людині, що Він знаходиться поруч із нами. Господь не приходить одразу із міріадами Ангелів і Архангелів, але зцілює гріхопадіння людини, Сам ставши Людиною у всьому, крім, власне, гріха. Бог обрав Собі благословенний сосуд – лоно Пречистої Діви; обирає Собі свідків Різдва – звичайних пастушків; обирає Собі учнів – пересічних робітників і представників тих сфер діяльності, до яких юдеї, м’яко кажучи, не симпатизували. Але в таких «непопулярних» обраннях і відбувається надзвичайна справа спасіння людини через проповідь Євангелія, сповнення Закону і відкуплення занепалого єства на кривавій Голгофі.

     Це зараз Діва Марія чує Архангельське вітання із закликом до радості (Лк. 1, 28), а вже менш ніж через рік після цього Вона почує пророцтво праведного Симеона, який скаже до Неї: «І Тобі Самій меч пройде душу!» (Лк. 2, 35). «Кому, здається, було більш належним у безперервній радості поводити життя, – запитує святитель Амфілохій Іконійський, – як не Пресвятій і Преблагословенній Діві Марії – Матері Спасителя, Джерела і Подателя Вічної радості? … І чиї скорботи та страждання можуть бути рівними болю Її Материнського серця, коли Вона, стоячи поруч Хреста Спасителя і Сина Свого, був зрителькою Його безмежних страждань та ганебної смерті? Як же після цього, ми, бідні грішники, осквернені беззаконнями, можемо скаржитися, коли милостива десниця Божа відвідує нас з бідами та скорботами, заради спасіння душ наших?».

      Так, грішним людям неможливо уявити ті душевні переживання та муки, які відвідували Пресвяту Богородицю під час світоспасительних Страстей Її Божественного Сина та біля підніжжя Голгофи, але нам можливо не забувати про Її смирення перед Богом і, беручи в цьому із Неї приклад, так само в смиренні приходити до Неї зі щирою подякою про Її Материнське піклування про людство: про покровительство над іншими матерями, про заступництво вдів і сиріт, про допомогу стражденним і знайдення втіхи скорботним, про постійне ходатайство за всіх нас до Втіленого із Неї Еммануїла.

     Численні богослужбові тексти і молитовні чини, проповіді святих отців і служителів Церкви – все це наслідок однієї смиренної відповіді назаретської Отроковиці. Як, за словом Самого Спасителя, «кожний, хто підноситься, буде понижений, а хто понижується, буде піднесений» (Лк. 14, 11), так і одного разу явлене Марією смирення перед Господом стало наслідком возвеличування Її на подальші століття і аж до цього часу. Але і саме людство не залишилося осторонь цього святого дійства, оскільки, як говорить преподобний Єфрем Сирін, «Діва Марія стала для нас Небом, Божим Престолом, тому що Найвище Божество зійшло і оселилося в Ній, щоб нас звеличити».

      Християни – це люди, які є причасними до Божественної величі через Пресвяту Богородицю, оскільки від Неї Господь взяв плоть для втілення, але в свою чергу і Непорочна Діва втілила Того, Хто залишив нам Свої Божественні Плоть і Кров для зцілення наших душ і тіл, для успадкування життя вічного. Святитель Феофан Затворник зауважує щодо цього про те, що християнам слід пам’ятати – через Тайну Господнього Втілення Вона стала для нас не просто Молитвеницею та Заступницею, але і Тою, Котра насичує нас, оскільки ми причащаємося Тілом і Кров’ю, що взяті були від Пресвятої Діви Богородиці. Ось такою грандіозною і неповторною є участь Діви Марії у справі спасіння світу від рабства гріха і тенет смерті. Втім, ця участь є як настільки блаженною і святою, так і наскільки трагічною та скорботною.

      Але сьогодні ми радіємо: радіємо із Архангелом, котрий сповістив новозавітну радість; радіємо із Самою Непорочною Отроковицею; радіємо із нашими прабатьками Адамом та Євою, які також через деякий час після Архангельських відвідин Назарета будуть звільнені від колишніх уз. Ця радість, улюблені у Христі брати і сестри, має бути наповнена правдивим християнським змістом, наповнена міркуваннями про величність таємниці нашого спасіння, повинна бути наповнена хвалебними співами до Цариці Неба і землі та, звичайно ж, сповнена любов’ю до нашого Милостивого Господа, Котрий втілюється від Духа Святого і Марії Діви задля подальшого земного служіння, увінчаного пресвітлим Воскресінням, сяйво якого хай просвічує усіх нас, котрі сьогодні зібралися для того, аби, навчаючись від Ангела, однодушно виголосити: «Радуйся, Благодатна – Господь з Тобою! (Лк. 1, 28) Радуйся, Невісто Ненавісная! Радуйся, Матір всіх Творця!».