Друк

     Сьогодні, дорогі брати і сестри, в Неділю перед Різдвом Христовим, ми особливо згадуємо родовід Спасителя і тих, хто вірою та любов’ю служив Богові, тримав пам’ятання про Нього в Своєму серці і гідно звершував своє земне мандрування. Слід одразу зауважити, що цього недільного дня ми не просто слухаємо перелік імен, які записали всехвальний євангеліст Матфей та первоверховний апостол Павло, але чуємо про тих людей, які попри різноманітні труднощі земного життя були готові йти в бік Господа, прямувати до Нього і бути відданими Йому навіть тоді, коли часом здавалося би, що оточуючому їх народу, їхнім ближнім вже нема шансу знову навертатися до Істинного Бога.

     Святість є особливим явленням благодаті Бога, Котрий закликав старозавітний народ до святості (пор. Лев. 11, 44) і тепер вже новозавітному народу нагадує через апостола Петра, що Його заклик не втратив своєї актуальності (пор. 1Пет. 2, 9). Упродовж історії людство неодноразово впадало у різні гріхи, але Господь постійно чекає повернення людини, Люблячий Небесний Отець чекає Своє творіння вдома – у Царстві досконалості та блаженства. Якщо ми поглянемо на персоналії, про яких сьогодні нагадує нам Святе Письмо, то перед нами постануть люди різної долі і різних життєвих обставин, але їх об’єднала не різноманітність, а повернення до Бога після прогрішень, після падінь.

     Це доволі важливий урок для віруючої людини будь-якої епохи і лейтмотив цього уроку звертає нашу увагу на те, що ми не ідеальні люди, проте ми прямуємо до Ідеалу, ми прямуємо до тихої гавані Великого Бога і Спасителя, ми прямуємо до Джерела досконалості, що закликає до її успадкування і кожного віруючого християнина (пор. Мф. 5, 48). Але ще одним важливим аспектом спогаду різних імен є те, що Господь являє нам власну неупередженість, адже серед багатьох праведників є і ті, кого важко такими назвати, або ж навіть неможливо. Однак таким різноманіттям родоводу Христос являє світові, що для Нього важлива кожна людина, кожна безсмертна душа є неймовірною цінністю в очах Божих.

     Усвідомлюючи велич Божої прихильності до людини, преподобний Симеон Новий Богослов свого часу звертався до Творця наступним чином: «Я знаю і … впевнений, Боже мій, що ні величність злочинів, ні безліч гріхів, ні ганебність діянь ніколи не перевершать багато чого, краще ж кажучи величного людинолюбства Твого і того, що перевищує розум і слово милосердя Твого, яким Ти рясно зрошуєш грішників, що гаряче каються, очищаючи і просвічуючи їх, роблячи їх причастниками світла та спільниками Божества Свого». Такі слова може написати людина, яка дієво відчула на собі таку Божественну любов, яка на власному досвіді торкнулася променів Господнього милосердя і серцем прийняла велич Правдивого Бога, Котрий бажає кожній людині спасіння (пор. 1Тим. 2, 4).

     Старозавітні праведники не стали живими свідками спасіння, але безумовно вони взяли в ньому участь, будучи частиною родоводу Господа Ісуса. Між ними і нами є грандіозна межа, якою є невимовна подія Різдва Христового – факт історії людства, коли Христос приймає плоть людини, щоб людину знову повернути до втраченого Раю; Бог слухняно приходить на землю, аби неслухняній людині вкотре явити Свою любов та піклування і зцілити стражденну гріхом душу. Різдвяна радість зовсім скоро буде звертатися до нас словами любові, за якою Бог Отець віддає Єдинородного Сина для життя світу (пор. Ін. 3, 16) – Безсмертний Бог стає викупом за смертну людину.

     Святитель Миколай Сербський говорить: «Любов Божа до людини завбачує любов людини до Бога. Хто знає, любила б дитина матір, якби раніше не відчула її любові до себе? Також і людина не може запалити в собі любов до Бога доти, доки не відчує невичерпної Божої любові до самого себе». Ось це і є важливим аспектом нашого буття перед Творцем – нам слід дати можливість Богові торкнутися нашого серця, як у належний час це зробили старозавітні праведники, які ще не знали про час Пришестя Христового до світу, не знали про Його Дорогоцінну Жертву і величне світло Гефсиманського гробу, але вони довірилися Богові і цим явили до Нього свою любов.

     Справжня любов ніколи не буде вимагати чогось неможливого, так само як і Господь не вимагає від нас надскладного – Він чекає нашого повернення, щоб ми знову мали змогу отримати поруч із Ним правдиве блаженство, щоб отримали вічне життя поруч із Ним та все тими ж праведниками, про яких говорять сьогоднішні недільні читання. Якщо ми довіряємо Господу, тоді і наше життя наповнюється Його прекрасними благами, оскільки, як чітко і влучно навчає святитель Димитрій Ростовський, «де Бог, там все добре». І це те добро, яке тлінний світ не в змозі дати людській душі, оскільки душа створена для вічності у Раю, а не тлінності світу.

     Сьогоднішній недільний день акцентує нашу увагу саме на вічності, бо хоча згадані люди й відділені від нас напрочуд великим відрізком часу, але саме у Христі ми стаємо єдиними, коли довіряємо Йому і йдемо за Ним, віддаючи Йому своє серце (пор. Притч. 23, 26) і гідно несучи свій життєвий хрест (пор. Мк. 8, 34). Саме у Христі справжня радість для людини, яку Він настільки возлюбив, що віддав Себе на Голгофу і не залишив наодинці посеред буремних вітрів світу, подарувавши можливість єднатися із Ним у Його Пречистих Тайнах. Віра! Ось те, про що ми можемо нині поміркувати і знайти шляхи для її вдосконалення і примноження на теренах наших душ, покликаних до блаженства разом із тими, хто вже перебуває у дивних променях Любові Христа.

Друк

ВАШЕ ВИСОКОПРЕОСВЯЩЕНСТВО, ДОРОГИЙ ВЛАДИКО ФІЛАРЕТ!

     Прийміть найщиріші вітання з Днем особистої Пʼятидесятниці від духовенства, парафіян та всіх вірних чад Львівської єпархії Української Православної Церкви!

     В цей найважливіший день Ви прийняли дар Божественної благодаті, що зробила Вас спадкоємцем трудів апостолів та наступником їхнього служіння. Це стало для Вас нагодою цілковито віддати всі сили і кожну мить свого життя на благо Святої Церкви! І відтоді Ви зігріваєте цей дар (2Тим.1,6), слідуючи своєму архіпастирському покликанню, служите благоугодно Богові з побожністю і страхом (див. Євр.12,28), своїми невпинними трудами та молитвами, особистим прикладом переконливо засвідчуючи про живу і діяльну віру.

    Ми, всі люблячі Ваші чада, з глибокою повагою висловлюємо Вам, дорогий Владико, свою глибоку, щиру та сердечну вдячність за турботу та батьківську любов, за прагнення спрямувати нас до справжнього християнського життя та благочестя, до якого ми покликані.

    З особливим духовним піднесенням в цей святковий день ми старанно молимо Всемилостивого Бога, щоб зміцнив і наставив Вас у Вашому єпископському служінні, щоб Ви і надалі були для нас прикладом міцного стояння у вірі, уміння «серед великого випробування скорботами, рясніти радістю» (2 Кор. 8,2) у незмінній надії на благодатну милість Божу та Його всесильну допомогу.

Многая і благая Вам літа, Владико!

Друк

     Милістю Люблячого Небесного Отця, ми, дорогі брати і сестри, звершили новорічну молитву, розпочавши її з урочистого виголосу «Благословенне Царство Отця і Сина і Святого Духа…», яким завжди розпочинається Божественна літургія – позачасовий богослужбовий простір, який єднає нас у Христі навколо Його Дорогоцінної Євхаристії. Втім, зараз ми також поєдналися у молитві навколо нашого Творця, прохаючи Його благословення на новий відрізок часу нашого земного життя, аби Господь споглянув на наші благання і прохання, подаючи Свої щедроти вірним та нашим ближнім. Це доволі важливий аспект духовного життя, коли людина перед початком певної справи молитвою прохає у Бога про допомогу, адже, як нам добре відомо зі Святого Євангелія, без Господа ми не можемо чинити нічого доброго (пор. Ін. 15, 5).

     Молитва – це велична можливість для тлінної людини звертатися у молитві до Безначального Творця поривом безсмертної душі. Ми були створені для вічності і ніколи не мусимо про це забувати. Новорічна молитва також слугує для нас певним нагадуванням про цю вічність, тому що початок будь-якого календарного відрізку часу є новою сходинкою назустріч Богові, новим кроком до безповоротного завершення нашого життя, за межею якого на нас чекає те, чого ми прагнули перебуваючи на землі. Звісно, для християнина таким прагненням є безумовне здобуття Царства Небесного і освячення своєї душі живильними токами благочестя, яке оселяється в тій душі, що звершувала кропітку духовну працю на засадах Євангелія та заповідей Господніх.

     Найбільшою заповіддю, що дав людству Господь – це заповідь любові (пор. Мф. 22, 37-39). Саме любов є тією силою, що може творити нове, може вести до досконалості, може приводити людину до Обителей вічного блаженства. Нове творіння починається із любові, тому що без вподобання своєї справи не відбувається щирого її виконання і, як наслідок, довершеного її закінчення. Тим більше це стосується і Царства Божого, позаяк неможливо увійти до Нього, не маючи любові ані до Його Царя і Господа, ані до своїх ближніх. Проте любов надихає людину прямувати вперед назустріч успіху, а для християнина успіх в першу чергу визначається не земними категоріями благополуччя, а тим, наскільки його душа бажає бути причастницею тією любові, що спонукала Бога віддати Свого Сина на заклання, щоб повернути занепалому людству вічне життя (пор. Ін. 3, 16).

     Заради цього життя ми і докладаємо ті необхідні зусилля, які приносимо на олтар Божого милосердя. Вічність із Богом не порівнюється із жодним земним благом чи тлінним здобутком. Доволі влучно про це говорить святитель Іоанн Златоуст, коли зауважує наступне: «Хочеш успадкувати життя вічне і кажеш: як зневажатиму заради нього теперішнє? Невже це можна порівнювати? Хочеш одержати одяг царський, і кажеш: як знехтувати лахміттям? Чекаєш, що тебе введуть у дім Царя, і кажеш: як зневажити теперішню халупку? Справді, ми винні у всьому, тому що не хочемо хоча би якось себе спонукати».

      Коли християнин спонукає себе до успадкування Царства Божого, він стає правдивим свідком слів нашого Спасителя, Котрий однозначно сказав, що «від днів же Іоанна Хрестителя [i] донині Царство Небесне силою здобувається, і хто докладає зусилля, здобуває його» (Мф. 11, 12). Тому одним із аспектів нашої теперішньої новорічної молитви має бути щире прохання до Господа про Його допомогу на цьому доволі нелегкому, проте безумовно необхідному, шляху до Небесного Царства. Людині неприродньо жити без Бога, неприродньо жити без бажання бути із Ним, однак природньо прагнути до єднання із Творцем вселенної кожної миті свого життя, коли би ця мить не мала свого початку – чи із нового тижня, чи із нового року.

     Преподобний Севастіан Карагандійський говорить: «[Людині] час наданий Господом для правильного застосування його для спасіння душі та здобуття майбутнього життя». Якщо ми дійсно усвідомлюємо таку важливу деталь нашого тимчасового буття, тоді про це свідчать і наші справи. Правильне застосування часу – це використання його для наближення до Господа у послуху Його заповідям, це належне і неупереджене ставлення до ближніх, це пам’ятання про важливість молитви у будь-який момент свого життя, а тим більше – у найбільш важливі його етапи. Саме тому молитва у день нового року – це не тільки наша благочестива традиція, але й свідчення непідробної любові до Творця, що подарував нам цей рік, попередні роки та епохи, і в принципі подарував людству час для застосування його у векторі духовної користі для спасіння.

     Втім, із початком нового року людина все одно будує ті чи інші плани, ставить собі мету або прагне до чергових успіхів. Але, за словом преподобного Аристоклія Афонського, для людини віруючої «немає серйознішої справи на землі, як спасіння душі». Спасіння неможливе без успадкування Божого Царства, здобуття Царства Господнього неможливе без благочестя і щирої молитви – це те, що можна побажати сьогодні кожному із нас, хто із сердечним поривом звертається до Небесного Отця. Новорічний період проходить у добрих побажаннях та радості, тому не зайвим буде побажати всім нам Божого благословення та Його благодатної милості, побажати один одному гідного крокування до Його Царства стежинами благочестя і найголовніше – побажати, щоб новий рік проходив під знаменом чесноти, яка у всі часи не повинна втрачати своєї актуальності – чесноти любові, за якою всі ті, хто сьогодні підніс свої молитви до Христа будуть упізнавані в цьому світі саме як Його учні (пор. Ін. 13, 35), що прагнуть до благословенного Царства Безначального Отця, Єдинородного Його Сина і Утішителя Духа.

Друк

     Запропонована нашій увазі сьогоднішня притча нашого Спасителя, дорогі брати і сестри, відносить до бенкету заможного чоловіка, котрий очікував на організованому ним заході багатьох людей. Через різні причини всі ці із багатьох людей відмовилися від такого гарного запрошення, що було переадресоване людям випадковим, яких воно від початку навіть не стосувалося, однак стало для них причиною прихильності господаря, від котрого на завершення притчі ми і чуємо ці доволі відомі слова про те, що «багато званих, та мало вибраних» (Лк. 14, 24).

     Цю притчу ми, звісно ж, розуміємо як заклик Господа до людини – як заклик Творця до творіння взяти участь у бенкеті вічності, бенкеті Його Царства блаженства та любові. Втім, в цьому і полягає найголовніша проблема, або ж навіть трагедія, людства, коли Бог звертається до нас із запрошенням долучитися до Його товариства, а ми прив’язуємось до тимчасових речей, стаємо більш прихильними до різноманітних турбот і піклувань, не вважаючи за потрібне використати наданий Богом час для того, аби із цим Богом поєднатися. Господь кличе людину до Себе, тому що сама людина була створена для життя у Бозі, але досить часто витрачає своє життя у рабстві тому над чим її було поставлено панувати.

     Найголовніше панування, яке має бути в житті християнина, це панування над гріхом, а точніше – рішуча відмова слідувати дорогами пристрастей і долучення до шляху праведності. Саме на цьому останньому, на шляху праведності, нас і мають зустріти слуги господаря, щоб повідомити нам радісну звістку – господар запрошує нас взяти участь у своєму бенкеті. І тут вже не буде виправдання тим, які не погодяться долучитися до господаря, аби розділити із ним велику вечерю його любові та гостинності.

    Однак у будь-якому випадку вибір залишається виключно за людиною. Святитель Ігнатій Кавказький говорить про це наступне: «Всіх закликає Милосердний Бог до спасіння, але мало хто слухається Його. Всі ми належимо до тих, хто покликаний через невимовну любов Божу … але мало хто з нас входить до числа обраних, тому що внесення до обраних надано нашій власній волі». Можна також додати, що Господь постійно кличе людину, постійно чекає на її повернення до Раю, постійно бажає кожному із нас спасіння, але тільки людина самостійно вирішує, чи відгукнутися, чи повернутися і чи здобувати дароване від Бога спасіння.

     Спасіння людини – це результат співпраці самої людини і Господа, Котрий через пізнання істини бажає спасіння кожному із нас (пор. 1Тим. 2, 4). Тут доцільно згадати заувагу преподобного Паїсія Святогорця, який вказує на те, що «духовна свобода є духовною покорою Божій волі». Звісно, необхідно зазначити, що така покора не є ознакою нашого поневолення від Господа, а логічним продовженням Його бажання для нас найкращого, адже якщо батьки дають власній дитині добробут і бажають їй тих чи інших благ – це не про поневолення, а про їхнє піклування та любов до своєї дитини.

    Ми всі є дітьми Божими, яким Люблячий Небесний Отець бажає виключно найкращого. У згаданій сьогодні притчі також це бажання найкращого, оскільки, як ми чуємо, господар велить слугам кликати малу кількість обраних не серед раніше запрошених, а шукати їх на дорогах та по загорожах і умовляти їх прийти (див. Лк. 14, 23). Невже ми можемо собі уявити, щоб рабовласник умовляти рабів бути присутніми за своїм прийомом їжі в якості повноправних учасників? Це аж ніяк неможливо! Тому Господь бажає нам виключно блага і одним із таких благ є присутність на Його вічному бенкеті.

    Мудрий ієрарх Православної Церкви приснопам’ятний Блаженніший Митрополит Володимир навчав: «Незважаючи ні на що, терпіння Господа, Його заклик залишаються постійними та незмінними, постійна любов Отця Небесного до нас – грішних і недостойних. Цей поклик лунає у всі часи та через усі наші життєві обставини». І це дійсно так! Тому що із часів земної проповіді Христа Спасителя і до сьогодення змінилося багато історичних та суспільних обставин, але людина залишається незмінною – вона залишається такою ж самою дорогоцінністю в очах Творця, залишається таким же запрошеним гостем до вечері Господаря всього світу, який був створений, згідно із Його Господньою премудрістю (пор. Пс. 103, 24), а сама людина за Його Божественними образом та подобою (пор. Бут. 1, 26).

     Все наше життя – це тривалий процес назустріч із Вічним Богом. Але навіть упродовж цього тривалого процесу слід знаходити можливість для того, щоб зупинитися і звернутися до Господа із подякою за надані Ним блага та ту любов, яку Він щомиті виявляє до Свого творіння. А ще важливо в нашому метушливому житті пам’ятати, що ми не самотні і не залишені, якщо ми разом із Господом, Котрий ніколи не залишає людину наодинці – тільки людина в змозі це зробити. Втім, це не шлях християнина. Наша дорога – це маршрут до Небесного Царства і нескінченного блаженства; наша дорога – це мандрівка від земних турбот до тихої гавані благословенних Обителей Небесного Отця; наша дорога – це дорога, на якій має бути відсутня та велика кількість гостей, що відмовилися від участі у вечері Господаря. І сьогодні Свята Церква вкотре нагадує нам про цю важливу та актуальну річ: ми – християни; ми ті, котрих Господар запросив у малій кількості для успадкування дарованого Ним спасіння та безмежного блаженства.

Друк

     Запропонована нашій увазі сьогоднішня притча нашого Спасителя, дорогі брати і сестри, відносить до бенкету заможного чоловіка, котрий очікував на організованому ним заході багатьох людей. Через різні причини всі ці із багатьох людей відмовилися від такого гарного запрошення, що було переадресоване людям випадковим, яких воно від початку навіть не стосувалося, однак стало для них причиною прихильності господаря, від котрого на завершення притчі ми і чуємо ці доволі відомі слова про те, що «багато званих, та мало вибраних» (Лк. 14, 24).

     Цю притчу ми, звісно ж, розуміємо як заклик Господа до людини – як заклик Творця до творіння взяти участь у бенкеті вічності, бенкеті Його Царства блаженства та любові. Втім, в цьому і полягає найголовніша проблема, або ж навіть трагедія, людства, коли Бог звертається до нас із запрошенням долучитися до Його товариства, а ми прив’язуємось до тимчасових речей, стаємо більш прихильними до різноманітних турбот і піклувань, не вважаючи за потрібне використати наданий Богом час для того, аби із цим Богом поєднатися. Господь кличе людину до Себе, тому що сама людина була створена для життя у Бозі, але досить часто витрачає своє життя у рабстві тому над чим її було поставлено панувати.

     Найголовніше панування, яке має бути в житті християнина, це панування над гріхом, а точніше – рішуча відмова слідувати дорогами пристрастей і долучення до шляху праведності. Саме на цьому останньому, на шляху праведності, нас і мають зустріти слуги господаря, щоб повідомити нам радісну звістку – господар запрошує нас взяти участь у своєму бенкеті. І тут вже не буде виправдання тим, які не погодяться долучитися до господаря, аби розділити із ним велику вечерю його любові та гостинності.

     Однак у будь-якому випадку вибір залишається виключно за людиною. Святитель Ігнатій Кавказький говорить про це наступне: «Всіх закликає Милосердний Бог до спасіння, але мало хто слухається Його. Всі ми належимо до тих, хто покликаний через невимовну любов Божу … але мало хто з нас входить до числа обраних, тому що внесення до обраних надано нашій власній волі». Можна також додати, що Господь постійно кличе людину, постійно чекає на її повернення до Раю, постійно бажає кожному із нас спасіння, але тільки людина самостійно вирішує, чи відгукнутися, чи повернутися і чи здобувати дароване від Бога спасіння.

     Спасіння людини – це результат співпраці самої людини і Господа, Котрий через пізнання істини бажає спасіння кожному із нас (пор. 1Тим. 2, 4). Тут доцільно згадати заувагу преподобного Паїсія Святогорця, який вказує на те, що «духовна свобода є духовною покорою Божій волі». Звісно, необхідно зазначити, що така покора не є ознакою нашого поневолення від Господа, а логічним продовженням Його бажання для нас найкращого, адже якщо батьки дають власній дитині добробут і бажають їй тих чи інших благ – це не про поневолення, а про їхнє піклування та любов до своєї дитини.

     Ми всі є дітьми Божими, яким Люблячий Небесний Отець бажає виключно найкращого. У згаданій сьогодні притчі також це бажання найкращого, оскільки, як ми чуємо, господар велить слугам кликати малу кількість обраних не серед раніше запрошених, а шукати їх на дорогах та по загорожах і умовляти їх прийти (див. Лк. 14, 23). Невже ми можемо собі уявити, щоб рабовласник умовляти рабів бути присутніми за своїм прийомом їжі в якості повноправних учасників? Це аж ніяк неможливо! Тому Господь бажає нам виключно блага і одним із таких благ є присутність на Його вічному бенкеті.

     Мудрий ієрарх Православної Церкви приснопам’ятний Блаженніший Митрополит Володимир навчав: «Незважаючи ні на що, терпіння Господа, Його заклик залишаються постійними та незмінними, постійна любов Отця Небесного до нас – грішних і недостойних. Цей поклик лунає у всі часи та через усі наші життєві обставини». І це дійсно так! Тому що із часів земної проповіді Христа Спасителя і до сьогодення змінилося багато історичних та суспільних обставин, але людина залишається незмінною – вона залишається такою ж самою дорогоцінністю в очах Творця, залишається таким же запрошеним гостем до вечері Господаря всього світу, який був створений, згідно із Його Господньою премудрістю (пор. Пс. 103, 24), а сама людина за Його Божественними образом та подобою (пор. Бут. 1, 26).

     Все наше життя – це тривалий процес назустріч із Вічним Богом. Але навіть упродовж цього тривалого процесу слід знаходити можливість для того, щоб зупинитися і звернутися до Господа із подякою за надані Ним блага та ту любов, яку Він щомиті виявляє до Свого творіння. А ще важливо в нашому метушливому житті пам’ятати, що ми не самотні і не залишені, якщо ми разом із Господом, Котрий ніколи не залишає людину наодинці – тільки людина в змозі це зробити. Втім, це не шлях християнина. Наша дорога – це маршрут до Небесного Царства і нескінченного блаженства; наша дорога – це мандрівка від земних турбот до тихої гавані благословенних Обителей Небесного Отця; наша дорога – це дорога, на якій має бути відсутня та велика кількість гостей, що відмовилися від участі у вечері Господаря. І сьогодні Свята Церква вкотре нагадує нам про цю важливу та актуальну річ: ми – християни, ми ті, котрих Господар запросив у малій кількості для успадкування дарованого Ним спасіння та безмежного блаженства.

Друк

     Сьогодні ми з вами, дорогі брати і сестри, пошановуємо пам’ять прекрасного святого, ім’я якого відоме не тільки серед благочестивих християн, але навіть і серед представників інших віросповідань – ми прославляємо архієпископа Мир Лікійських святителя і чудотворця Миколая. Понад півтори тисячі років минуло із часу життя цієї дивовижної людини, але слава про його великі справи та служіння залишається незмінною, а любов до нього не зникає серед віруючого народу. Ми оспівуємо справи святителя Миколая і звертаємось до нього у молитвах і можна сміливо сказати, що він не залишає нас без допомоги і підтримки, доносячи наші благання до Престолу Царя слави і Господа нашого Ісуса Христа.

     Ім’я святителя Миколая асоціюється у нас із великим угодником Божим, ікони якого є буквально у кожній християнській родині. Втім, цей святий для нас, православних християн, також є реальним свідченням соборності Святої Церкви, яку він відстоював на Першому Вселенському Соборі, що відбувся рівно сімнадцять століть тому у невеликому містечку Нікея, але значимість його рішень стали доленосними для всієї повноти Церкви Христової. Крізь роки і століття ми згадуємо всіх отців, котрі брали участь в настільки важливому зібранні і прославляємо зокрема й святителя Миколая – доброго пастиря, який в потрібний час став на захист істинної православної віри – віри святої та апостольської.

    Преподобний Макарій Великий одного разу зазначив, що «фундамент віри – це духовна убогість і безмірна любов до Бога». Ці слова можна застосувати і до святого Миколая, який не просто звершував своє служіння у безмежній відданості Христу, але й став тим, кого ми іменуємо у тропарі взірцем віри та образом справжньої лагідності, яка є шляхом до успадкування заповіданої Христом землі (пор. Мф. 5, 5) і сама ця лагідність уподібнює людину до нашого Спасителя (пор. Мф. 11, 29).

     Ми дійсно знаємо, що святитель Миколай був саме такою лагідною особистістю, велич якої у простоті, а слава у смиренні. Народна любов до святителя – це не просто наслідок вшанування його сану, але жива вдячність за його постійну допомогу. Авторитет святого Миколая – це авторитет християнина, що кожен день свого життя направляв у бік Євангелія та турбувався про добробут Церкви і користь вірних Господу душ. Христова Церква – це боголюдський організм, де кожна людина є цінністю в очах Бога, Якому самовіддано служив великий угодник Миколай, оберігаючи свою паству від підступних єресей та згубних розколів, власним прикладом надихаючи вже і нас до гідного стояння у спасительній огорожі Царства Небесного, перебування в якому на землі ми можемо відчути саме у Православній Церкві.

     У творах блаженного Ієроніма Стридонського ми знаходимо такі слова: «У тій Церкві належить перебувати, Яка, будучи заснована апостолами, існує навіть до цього дня». Можемо лише додати, що як святий чудотворець Миколай багато століть тому був у заснованій апостолами Церкві, так само і ми перебуваємо в тій самій Церкві, із різницею лише в тому, що святитель уже увійшов в радість свого Господа (пор. Мф. 25, 21) , а ми ще звершуємо свою земну мандрівку до жаданого прийдешнього міста (пор. Євр. 13, 14), де святий Миколай молиться про кожну людину, яка із любов’ю схиляється до його блаженної пам’яті.

    Варто зазначити доволі важливий момент із життя святителя: на відміну від деяких інших святих, він не залишив для нас навіть найменшого записаного ним повчаннчя чи навіть вислову, але це не заважає вже не одне століття поспіль приходити до допомоги великого угодника Господа. Все життя святителя Миколая – це вже найголовніший твір, що кличе нас прямувати до Господа стежиною віри та соборності, слідуючи за дороговказами доброчесності, переповненим сосудом якої став Мир Лікійський архієпископ – провінційний архієрей, святості якого навчаються навіть у найвіддаленіших куточках світу.

     Цього року ми з вами згадуємо славну подію – річницю проведення Першого Вселенського Собору, пам’ять про який яскраво проглядається у таких славних постатях, до котрих відноситься і шанований сьогодні святитель, що також стояв на засадах збереження єдності духу у союзі миру (Еф. 4, 3). Свята Церква – це безцінний скарб такої єдності духу та миру, що був даний людству Христом Спасителем, примножений апостолами і переданий нам богомудрими і святими отцями, до яких ми звертаємо свої молитви в цілому і до кожного із них зокрема, як нині звертаємось і до святителя Миколая. Минуло сотні років з часу життя цього святого, але ми маємо можливість навчатися у нього любові до Христа, навчатися бути гідними спадкоємцями соборності Церкви, яку він відстоював в Нікеї, навчатися у нього жити із Христом, без Якого людина не може нічого робити (пор. Ін. 15, 5).

    Соборність і святість – це те, без чого не існує Христова Церква, вірним служителем Якої був святитель Миколай, котрий сьогодні об’єднує нас у молитві в день його пам’яті. Будемо прохати святителя про його допомогу, щоб завжди перебувати у церковній огорожі та пильнувати власне стояння в Христовій істині, прямуючи вузьким шляхом до благословенних обителей Небесного Царства, де разом із усіма святими приносить хвалу Богові і Мир Лікійський архієрей, котрого ми із любов’ю прославляємо. Сьогоднішній день хай буде для нас одним із важливих нагадувань, що поруч із Христом ми здатні успадкувати вічне життя; поруч із Христом нам надається можливість освятити своє земне життя променями Його Божественного світла; поруч із Христом – це поруч із Господом, біля Якого перебувають вірні та світлі душі.

Друк

     Дорогі брати і сестри! Євангельське читання, яке сьогодні нашій увазі пропонує Свята Церква, звертає нашу увагу на досить важливе питання для віруючої людини: що нам необхідно чинити задля успадкування вічного життя (див. Лк. 18, 18)? В історії людства були періоди, коли різні персоналії вважали, що їхня необмежна земна влада чи масштабна слава можуть стати факторами для набуття вічності. До прикладу, єгипетські фараони або ж язичницькі римські імператори могли іменувати себе спадкоємцями того чи іншого поганського божка, але навіть ці регалії не стали причиною їхнього безсмертя, оскільки його можна успадкувати виключно разом із Христом, віра в Якого є реальним шляхом до вічного життя і майбутнього воскресіння (пор. Ін. 6, 40-47).

     Втім, вічність у Христі – це наслідок виконання Його завітів та заповідей, життя, згідно із Його Святим Євангелієм. Вічне життя без Ісуса – це безперестанне страждання душі у тенетах пітьми та відсутності світла Христового, мучительне буття поза орбітою любові Божої, до якої неможливо долучитися за межею смерті, тому що подібне долучення має стати для людини пріоритетом вже тут, на землі. Власне кажучи, Христос у сьогоднішньому Євангельському уривку, відповідаючи на запитання заможного начальника, теж не говорить чогось надприродного чи неможливого, а акцентує увагу на тому, що добре всім відомо – Він лише нагадує начальнику про те, що той знає заповіді (пор. Лк. 18, 20).

     Кожен із нас також знає заповіді – як старозавітні, так і новозавітні. Деякі старозавітні заповіді втратили свою актуальність із Пришестям до світу Христа, Котрий приніс і залишив для нас любов, але в цілому Господні веління добре нам відомі. Однак знання заповідей не завжди тотожне їхньому виконанню і це велика трагедія для християнина, який в Таїнстві Хрещення зодягається в нову людину за образом Творця, щоб стати причасником Його Божественного Воскресіння [див. Посл. Хрещення]. Стати таким причасником неможливо без власного хрестоношення та слідування за Господом шляхами Його заповідей, які є спасительними вказівниками у безумовно важливій мандрівці від тлінного буття до безкінечної вічності в Царстві Небесного Отця.

     В своїх творах преподобний Симеон Новий Богослов пише наступне: «При виконанні Божих заповідей дозріває всередині нас, як багаточастинний плід, любов, милосердя, доброта, лагідність, смирення, терпіння спокус, непорочність і чистота серця, при якій ми удостоїмося бачити Бога». Можна сказати, що виконання заповідей зрошує ґрунт нашої душі і робить її здатною для дозрівання на її теренах різноманітних чеснот, якими і сама душа насичується, і людина стає дійсно храмом Святого Духа, для Якого необхідна світло і чистота, оскільки неможливо бачити Бога у пітьмі, тому що Він не може бути її частиною, бо Сам є Світлом (пор. 1Ін. 1, 5), до якого кличе і нас для успадкування світла життя вічного (пор. Ін. 8, 12).

     Заповіді, вічне життя і світло – ось те прекрасне, що має Бог для людини! Господь дав нам заповіді, щоб ними ми вдосконалювалися; Бог приготував для нас вічне життя і через здобуте вдосконалення ми маємо змогу увійти до нього; Творець світу чекає нас у вічності світла, куди жодний морок не в змозі проникнути та затьмарити радість всіх, хто здобув блаженство кропіткою працею і вірністю. Для бажаючих здобути ці блага відсутні будь-які земні відмінності за тими чи іншими критеріями, але важливе щире слідування за Христом, маючи наріжним каменем життя саме Його, а не когось чи щось інше.

     Проте в Євангелії Господь все ж говорить, що увійти багатому до Царства є важкою справою (див. Лк. 18, 24). Невже це є вердиктом для всіх, хто має заможний статус, адже і серед них можна знайти людей дійсно віруючих та чесних? Ні, якщо ми бачимо контекст слів Спасителя, із якого можна прослідкувати, чому Господь так говорить. Причина в тому, що начальник засмутився після слів Христа про здобуття небесного скарбу шляхом розподілення між потребуючими скарбу земного. Саме це і засмутило дуже багатого чоловіка, який вочевидь не очікував від Христа такої відповіді на своє запитання.

     З огляду на цю ситуацію, можемо згадати інше місце із Євангелія, а саме – Нагорну проповідь нашого Спасителя. Саме тоді Він доволі лаконічно визначив наступне: «Де скарб ваш, там буде й серце ваше» (Мф. 6, 21). Ось вся проблема заможного начальника, який хоча і зберігав від юності заповіді, але перед цим збереженням у його серці чільне місце займали його статки і навіть зустріч із Христом не змінила його свідомість, як це попередньо було у славнозвісного митаря Закхея, а пізніше у багатьох інших праведних душ. Преподобний Макарій Великий говорить про те, що Господь не через бажання вимоги відречення від майна таким чином звертається від людини, а застерігає нас, щоб ми мали про них не пріоритетне піклування, аби сатана не оволодів нашими помислів і направляв їх тільки до земного, відволікаючи від роздумів про вічне і небесне.

     Однак, улюблені у Христі брати і сестри, ми не можемо засмучуватися поруч із Богом, для Якого можливе все те, що недосяжне для можливостей людини (пор. Лк. 18, 27). Всі ми можемо успадкувати і вічне життя, і приготоване блаженство, і буття у променях Його нетварного світла. Головне в цьому має бути щире бажання поставити Господа на перше місце в нашому житті, щоб виконання Його заповідей стало нашим природнім станом, а наші матеріальні блага, якими би вони не були, стали для нас не причиною піклувань, а можливістю для допомоги тим, хто цього потребує. Хай Люблячий Господь буде нашою підтримкою у слідуванні стежками Його заповідей і допомогою у направленні своїх сердець до найбільшого скарбу вселенної – нескінченному і вічному житті поруч із Ним у сяйві Його Божественного Воскресіння!

Друк

     Сьогоднішнє Євангельське читання, улюблені у Христі брати і сестри, переносить нас до синагоги, куди наш Спаситель суботнього дня прийшов навчати. Втім, виключно навчанням цей прихід не завершився, оскільки Христос також зцілює скорчену жінку, яка страждала своїм недугом довгих вісімнадцять років. Це зцілення спонукало і саму жінку, і оточуючий народ до прославлення величних справ Господа, хоча поміж ними ми зустрічаємо противника цього дивовижного акту Божого милосердя і таким противником став обурений начальник синагоги, котрий почав цитувати Ісусові закон, який Сам Христос не просто чудово знав, але й був Тим, Хто його дав Мойсеєві і Хто тепер прийшов для того, аби цей закон сповнити (пор. Мф. 5, 17).

     У своїх тлумаченнях Святого Письма видатний богослов Церкви святитель Іоанн Златоуст пише: «Юдеї, хоч і не виконували закону, мали, однак, до нього велику повагу, і хоч щодня порушували його своїми справами, проте бажали, щоб Писання залишалося недоторканним, і щоб ніхто нічого не додавав до нього». Ось така «священна недоторканість» є великим злом для людини, яка вважає себе віруючою, оскільки для того, щоб догодити Богові потрібно не просто бути обізнаним у текстах Священного Писання та лише на словах оберігати його, не просто знати його зміст та мало чи не найдетальніше наповнення, але й бути реальним виконавцем того, що заповів людині Отець Небесний.

     Ми з вами не є представниками старозавітного суспільства, серед якого прийнятною була юридична категорія таліону – тобто принципу «око за око, зуб за зуб» (Лев. 24, 20); ми з вами християни – люди, яким Христос приніс нову заповідь (пор. Ін. 13, 34) – заповідь любові до Бога і таку ж саму заповідь по відношенню до наших ближніх, в яких ми покликані бачити самих себе (пор. Мф. 22, 37-39; Лк. 10, 27). Якщо людина дійсно любить Бога, то не може не любити свого ближнього, котрий є аналогічним, як і вона сама, образом Божим (пор. Бут. 1, 26); якщо людина любить Господа, Який є милосердним, то не може уникати заклику до уподібнення цьому милосердю (пор. Лк. 6, 36); якщо людина любить свого Творця, то не буде ухилятися наповнювати своє життя любов’ю, як головною відмінністю християн поміж інших представників оточуючого нас суспільства (пор. Ін. 13, 35).

     Зцілення скорченої вісімнадцять років жінки являє нам і Божественну любов Творця до Свого образоподібного творіння; і показує кожному із нас Його безмежне милосердя, для якого відсутня жодна перепона у місці його проявлення, дні тижня чи статі людини. Господь нічим не обмежуються, якщо необхідно людині подати любов та милість, але це важливо пам’ятати і самій людині, для якої подаються ці спасительні дари нашого Господа. Щодня ми входимо до нового відрізку часу свого життя у світі, який для нас здається звичним, але вся ця «звичність» – це вже невимовний дар Бога, Який створив наш світ добрим, щоб і люди піклувалися про нього та наповнювали його добром.

     Хвороба жінки не була від Господа – вона була наслідком дій сатани (див. Лк. 13, 16), а, отже, і не мала нічого доброго. Цю відсутність добра помічали всі, хто приходив помолитися на зібранні у синагозі, але ніхто не міг чимось зарадити нещасній жінці до того часу, коли лише декілька слів Христа відновили її гарний фізичний стан. Преподобний Пимен Багатохворобливий, який на власному багаторічному досвіді знав, що таке страждання у недугах, зауважує: «Найкраща подяка Богові за одужання від хвороби полягає в тому, щоб служити Йому решту часу життя у виконанні Його заповідей». Можна сказати, що служіння згаданої у Євангелії жінки активно почалося із моменту зцілення, коли вона найперше розпочала прославлення свого Цілителя і в цьому не помилилася навіть згідно із старозавітним законом, який наказував після таких моментів принесення мирної жертви Богові (пор. Лев. 7,11-15, 22, 29), а її жертвою стала хвала.

     Христинину також належить не забувати прославляти Бога та бути вдячним за Його благодіяння. Саме подяка Богові у будь-яких ситуаціях нашого життя має бути однією із головних ознак нашої приналежності до Нього. Господь завжди поруч із людиною: поруч у дні успіхів, коли ми маємо сповідати всещедрі Його милості; поруч у дні випробувань, коли нам слід прославляти Його із проханнями про допомогу; поруч і в моменти спокою нашого життя, коли ми маємо бути вдячними, що Господь низспосилає для нас Свою ласку і на такі періоди земного буття.

     Преподобний Никодим Святогорець дає віруючим християнам важливу настанову: «Будь-яке благо, яке маємо, і всяке добро, яке робимо, є Божим і від Бога. Тому на нас лежить обов’язок дякувати Йому за все: за всяке благо, одержуване від Його щедрої правиці, явне чи неявне; за всяке добре діяння чи подвиг, за будь-яку перемогу над ворогами нашого спасіння … Подбай же зігрівати в собі почуття подяки до Бога з моменту пробудження і на весь день та засинай зі словами подяки на устах, бо ти занурений у Божі благодіяння, серед яких і самий сон». До слів афонського подвижника можна також додати, що все наше життя – це щоденний процес вдячності Господу, до Якого має прагнути душа віруючої людини на землі, щоб цілковито насолоджуватися перебуванням поруч із Ним у Його вічних Обителях.

     Дорогі брати і сестри! Христос – це невичерпне джерело любові і милосердя, поруч із яким неможливо мати спрагу. Все людство без винятку може прийти і втамувати свою духовну спрагу на шляху до Його Царства. Втім, маємо не забувати важливе уточнення – може виключно тоді, якщо матиме щире бажання, зростити яке можливо тільки в тому випадку, коли ми зробимо задля його здобуття вільний вибір. Начальник синагоги зробив свій вибір в сторону закону, а зцілена жінка та присутні в синагозі обрали прославити Бога; начальник синагоги обурився, а всі інші раділи. Хай же така духовна радість буде присутня і в серцях всіх відданих Богові християн!

Друк

     Сьогодні, дорогі брати і сестри, ми з вами духовно переносимося до древнього Єрусалима, де лагідна Отроковиця Марія входить до Храму Божого у супроводі чистих дів та невидимих ангелів. Сьогодні майбутня Богородиця не просто переступає поріг Храму, де буде у смиренні та чеснотах трудитися для Бога, але й перебувати у молитві та вивченні Святого Письма до того самого блаженного дня, коли Архангел Господній сповістить Їй про грандіозну місію (див. Лк. 1, 26-38) – стати учасницею Воплощення Сина Божого, що має прийти задля спасіння людини і шляхом Свого Пресвітлого Воскресіння повернення її до втраченого Раю.

     Свято Введення до Храму Пресвятої Богородиці – це подія, прославлення якої має спонукати нас до чималих зусиль, а особливо зусиль щодо здобуття покірності Богові, всебічної чистоти та безумовного прагнення до зрощення на теренах своєї душі правдивої християнської любові, приклад якої світові явив Сам Спаситель. Маючи прагнення до цієї любові, по-особливому ми сьогодні звертаємось до Пречистої Цариці – маленької Дівчинки, Яка у належний час прийме до Свого дівственного лона безмежного Творця всього видимого і невидимого. Ми ж, у свою чергу, покликані відчинити Ісусові двері свого серця, впустити Його на терени душі і дозволити просвітити наш розум, щоб думки наші були направлені до творення добрих справ і вірного служіння Йому, як це чинила Його Непорочна Мати.

     Із Священного Передання Церкви нам відомо, що при Єрусалимському Храмі Свята Діва в настільки юному віці, виконуючи і певний фізичний послух, ніколи не забувала про важливість молитви, що являє нам ту важливу деталь – для молитви ніколи не буває зарано або запізно. Так, до прикладу, преподобний Паїсій Святогорець говорить: «У своєму подвизі більше уваги приділяйте молитві, бо вона підтримуватиме ваш зв’язок із Богом. Цей зв’язок має бути постійним. Молитва – це кисень, що необхідний для душі. Вона не повинна вважатися тягарем». Живучи таким чином в постійній молитві, Господь у відповідь на Її молитовний зв’язок із Ним і зглянувся на смиренне серце Своєї вірної Раби та зробив Своїм вибраним Сосудом, блаженство Якого оспівують вже не одну сотню років (пор. Лк. 1, 48). 

     Споглядаючи на Пресвяту Богородицю, християнин також постійно вчиться молитві – молитві не простій, але сповненій відданості та смирення. Так, коли ми оспівуємо Богородицю саме ці спасительні чесноти доволі часто виринають в нашій свідомості по відношенню до Непорочної Діви. Втім, буде справедливо сказати, що Богородиця – це зразок усіх чеснот, адже Господь недарма обрав саме Її для участі у великій благочестя таємниці – Свого Пришестя у плоті (1Тим. 3, 16). І таким чином всі чесноти Отроковиці Марії увінчалися найголовнішою – чеснотою любові.

     Преподобний Софроній Есекський звертає нашу увагу на наступне: «Якщо в плані аскетичному смирення полягає в тому, щоб вважати себе найгіршим, то в плані богословському божественним смиренням є любов, що віддає себе без залишку, цілком і до кінця». Такою ми споглядаємо Богородицю у Святому Євангелії, хоча євангелісти лише й поодиноко згадують про Неї: Вона залишається, так би мовити, на другому, а то й ще більш дальньому, плані, коли Її Божественний Син звершує те, заради чого прийшов на землю; Вона не втручається у Христові дискусії із книжниками та фарисеями і не стає на заваді входження Своєї Дитини до Єрусалима; і так само Вона у смиренні та любові до Свого Сина і Господа, схиляє перед Ним главу біля Голгофського підніжжя, приймаючи у Своє материнське піклування вже увесь людський рід в особі святого апостола Іоанна Богослова (пор. Ін. 19, 26-27).

     Богородиця воістину абсолютно віддала Себе Богові, але чи віддаємо себе ми? За кожним богослужінням ми виголошуємо слова, сповідаючи віддання себе та один одного Христу, однак наскільки ми виконуємо цей виголос молитовного прохання? Віддати себе Господу – це стати реальним свідком Його спасительного Євангелія, сповіщаючи світові, що ми правдиво є поклонниками Народженого у вертепі, є уважними слухачами Його Нагорної проповіді та гідними виконавцями почутих слів, є вірними послідовниками Бога вслід за Ним Хресною дорогою разом із власним хрестоношенням та радісними провісниками Його Воскресіння, про яке почули від світлосяйного Ангела, що зустрів мироносиць в пустому Гефсиманському Гробі (пор. Мф. 28, 5-7).

     Всі вищезгадані події не оминули Діву Марію, проте Вона постійно обирала смирення: і коли пастушки вклонялися Еммануїлу і коли одні натовпи народу оточували Христа, інші ж – спочатку оспівували Його, а потім бажали Його Розп’яття; ми не чули Її радощів і щодо Воскресіння, але безумовно знаємо, що Вона перебувала поруч. Як і в наш час, так і попередні епохи буття християнства, Пресвята Богородиця перебуває поруч зі Своїм Сином та поруч із людським родом, дослухаючись до наших благань та доносячи прохання вірних до Царя Слави Христа. Богородиця не залишає нас, а ми повинні не залишати Її, адже Вона є тією величною ліствицею, якою на землю зійшов Господь, що підвести людство на висоту Свого Нетлінного Царства.

     «Брати участь у церковному святі, у богослужінні з нагоди свята, – акцентує приснопам’ятний Блаженніший Митрополит Володимир, – це означає долучатися важливості та святості події, що святкується». Тому, дорогі брати і сестри, будемо долучатися до смирення та лагідності Пресвятої Діви, не будемо втрачати духовного натхнення поспішати до доброчесності і не забувати про важливість освячувати таку доброчесність щирою молитвою та відданою любов’ю до Господа і Спасителя Христа, Котрий воплотився від Присноблаженної Марії, Входженню Якої до Святого Святих ми сьогодні дивуємось разом із Ангелами [пор. присп. 9-й п.].

Друк